Читати книгу - "Задуха"

Потім — іще один чорно-білий коридор. Десять секунд Пейдж Маршалу котить по коридору інвалідний візок. У візку сидить моя мама.

Дівчина за стойкою реєстратури каже:

— Я повернуся через кілька хвилин.

Поряд із відеомонітором — старий динамік. Корпус обтягнуто вовняною тканиною. Круглий перемикач із цифрами. Цифри позначають різні приміщення лікарні. Можна прослухати всі кімнати в будівлі. Тут же стоїть мікрофон — на випадок, якщо треба буде когось покликати або зробити загальне оголошення.

У динаміку звучить мамин голос — усього кілька секунд:

— Я все життя відокремлювала себе від інших, але те, проти чого я боролась..

Дівчина за стойкою реєстратури перемикає динамік на цифру «дев’ять». Чути якусь іспанську музику й гуркіт каструль на кухні. Де поряд буфет і кава.

Я кажу їй:

— Не поспішайте. — І додаю: — Я зовсім не така потвора, як про мене, можливо, говорять тутешні бабусі, злі на геть-чисто всіх.

Я намагаюся бути люб’язним. Але вона однаково замикає сумочку. Вона каже:

— Я повернуся через кілька хвилин, добре?

Добре.

Вона виходить через двері для охорони, і я сідаю на її місце. Дивлюся на екран монітора: кімната відпочинку, сад, коридор — усе по десять секунд. Дивлюся на Пейдж Маршалл. Перемикаю динамік із цифри на цифру — підслуховую лікарку Маршалл. І маму. У чорно-білому зображенні. Майже в прямому ефірі.

Пейдж Маршалл із її білою шкірою.

Ось іще одне запитання з анкети «сексоголік ви чи ні»:

Ви розпорюєте підкладку кишень на штанях, аби мастурбувати у громадських місцях?

За столом у кімнаті відпочинку сидить якась бабуня, устромивши носа у картинку-пазл.

У динаміку — тільки тріск. Білий звук.

Через десять секунд — кімната для ремесел і рукоділля. За довгим столом зібралися бабусі. Бабусі, що їм я зізнавався в усіх мислимих злочинах. Я ламав їхні машини й життя. Я взяв усю провину на себе.

Я роблю звук гучнішим і притискаюся вухом до динаміка. Я не знаю, яка цифра — яка кімната, тому я кручу ручку перемикача навмання.

Друга рука — в розпореній кишені штанів.

На цифрі «три» хтось плаче. Де — я не знаю. На цифрі «п’ять» хтось лається. На цифрі «вісім» читає молитву. Де — я не знаю. Знову кухня — на цифрі «дев’ять». Іспанська музика.

На екрані — бібліотека, ще один коридор, а потім — я. В чорно-білому зображенні. Сиджу згорбившись за стойкою реєстратури. Витріщаюся в монітор. Одна рука — на ручці перемикача на динаміку. Друга — мало не по лікоть у кишені штанів. Сиджу спостерігаю. А камера під стелею вестибюля спостерігає за мною.

Як я спостерігаю за Пейдж Маршалл.

І кручу ручку перемикача, намагаючись почути її. Пейдж Маршалл.

На моніторі — бабусі, бабусі, бабусі. Одна за одною. Потім десять секунд — Пейдж Маршалл. Котить по коридору інвалідний візок. У візку сидить моя мама. Лікарка Пейдж Маршалл. Я верчу ручку перемикача, і ось у динаміку чути мамин голос:

— Так, — мовить вона. — Я боролася проти всього, але тепер мене стало тривожити, що я ніколи не боролася за щось.

На моніторі — сад. Бабусі на ходунках буксують на гравії.

— Так, я все заперечувала, все критикувала, намагалася судити, засуджувати, і до чого мене це все привело? — каже мама в динаміку, хоча на екрані її вже немає.

На екрані — порожня їдальня.

На екрані — сад. Бабусі, бабусі, бабусі.

Це міг би бути який-небудь депресивний веб-сайт. Шаблон смерті.

Або який-небудь чорно-білий документальний фільм.

— Бути незадоволеною тим, що створили інші, і створити щось самій — це дві різні речі, — звучить мамин голос у динаміку. — Бунт — це не перевлаштування. Осміяння — це не переробка… — Голос у динаміку змовкає вдалині.

На екрані — кімната відпочинку, бабуня утупилась у свій пазл.

Я верчу ручку. Із цифри на цифру.

На цифрі «п'ять» мамин голос знову повертається:

— Ми розірвали світ на шматочки, — каже мама, — але ми не знаємо, що з ними робити… — Її голос знову змовкає.

На екрані — порожній коридор, який тягнеться в темряву.

На цифрі «сім» повертається мамин голос:

— Моє покоління… ми тільки сміялися з геть-усього та, як могли, розважались… але ми не зуміли зробити світ кращим, — мовить вона. — Ми тільки судили те, що створили інші. У нас не було часу створювати щось самим.

Звучання її голосу в динаміку триває:

— Бунт для мене — це був спосіб сховатися. Критика та осуд створювали ілюзію співпричетності.

Голос у динаміку веде далі:

— Насправді ми нічого не досягли.

Її голос у динаміку:

— Я нічого не дала світові. Нічого вартісного.

На екрані — на десять секунд — моя мама і Пейдж у коридорі біля кімнати для ремесел і рукоділля.

Голос Пейдж, такий далекий і різкий у динаміку:

— А як же ваш син?

Я припадаю до екрана.

На екрані — я сам. Сиджу, притиснувши одне вухо до динаміка. Одна рука швидко рухається в кишені штанів.

Пейдж у динаміку мовить:

— А як же Віктор?

Я зараз кінчу. Серйозно.

І мамин голос у динаміку:

— Віктор? У нього свої способи, як утікати від дійсності.

Потім мама сміється в динаміку й каже:

— Батьківство й материнство — опіум для народу!

На екрані — дівчина з-за стойки реєстратури стоїть у мене за спиною з чашкою кави в руці.

Розділ вісімнадцятий

Коли я наступного разу приходжу до мами в лікарню, вона здається ще худішою — якщо таке взагалі є можливим. Її шия — не товща мого зап’ястя. Жовта шкіра провисає в глибоких провалах між гортанню та голосовими зв’язками. Із-під шкіри на обличчі просвічує череп. Вона кладе голову набік так, аби бачити мене в дверях. У кутиках її очей накопичився якийсь сірий слиз.

Тазові кістки випинаються з-під ковдри. Тазові кістки, і ще — коліна. А так ковдра абсолютно плоска.

Вона простягає одну руку крізь хромовану огорожу на ліжку — кошмарну руку, тонку, ніби куряча лапа. Вона простягає мені руку й важко глитає. Горло судорожно стискається, на губах пузириться слина. І вона каже:

— Морті.

Вона мовить:

— Я не звідниця й не повія. — Її руки стискаються в кулаки, і вона потрясає ними в повітрі. — Я хочу зробити феміністичну заяву. Звідки взагалі візьметься проституція, якщо всі жінки перемруть?

Я приніс їй красивий букет квітів і листівку з побажанням скоріше видужувати. Я поїхав до лікарні відразу після роботи, так що на