Читати книгу - "Поєдинок з абвером"

— Як дістатись на Козиний хребет?

Зачувши пароль, той розгубився.

— Не дивуйтесь, що поліцай розпитує, як дістатись на Козиний хребет. Поліцаї ж бувають різні…

— То що ви хочете?

— Як дістатись на Козиний хребет? — ще раз назвав пароль блондин.

— Так і заїкою стати можна, — витер з чола холодний піт селянин, неприязно поглядаючи на поліцайську форму. — Теж мені, нарядився! — І назвав відзив на пароль:

— Ідіть через Нижні Татри…

За кілька хвилин «поліцай» — командир однієї з розвідгруп Микола Світлов — в іншій кімнаті доповідав Морському:

— Товаришу підполковник! В сільській пивній сидить хлопець з загону Васильєва. Висловлює невдоволення діями свого командира…

Морський разом з розвідниками зайшов до пивної, Світлов показав партизана. Той самотньо сидів за столиком, був одягнений у шкірянку, озброєний, як кажуть, до зубів. Підполковник підійшов до хлопця.

— Я сяду біля тебе, — сказав. — Не заперечуєш? — І, не чекаючи відповіді, опустився на лаву, скинув плащ.

Хлопець був напідпитку й тримався войовничо, та глянувши на погони, раптом підвівся.

— Чому злякався? Сідай! — тоном наказу запросив Морський.

— Мені вже пора, насидівся, — знічено відповів той.

Однак партизан не наважився порушити наказу старшого, сів.

— Ти місцевий?

— Ні, я з України.

— Мабуть, чапаєвець, бо в нашому загоні я тебе не бачив.

— Так, я з того загону.

— А хто у вас командир?

— Ви що, не знаєте?! — здивувався хлопець.

— Ні, не мав нагоди з ним зустрічатися.

— А ви хто такий, товаришу підполковник?

— Ти що, не знаєш? — в тон запитав Морський. — От ми й квити. Я не знаю твого командира, а ти — мене.

— Здається, я бачив вас. Вірніше, ваше фото в газеті. Ви — командир Морський? Так? Ризикуєте, товаришу підполковник. Фашисти давно вас розшукують, а зрадники, на жаль, ще не перевелися.

Морський тепло глянув у чорні, циганкуваті очі молодого партизана й подумав: «Видно, людина порядна. Може, й стане ключем до Васильєва»,

Поступово хлопець розговорився. Назвався, розповів, що він — син потомственого робітника, комсомолець, служив у прикордонних військах. В полон потрапив у непритомному стані — контузило вибухом авіабомби… Втік з табору «Дора-Едельвейс» і, пробираючись на схід, приєднався до загону Васильєва.

Морський уважно вислухав, потім попросив:

— Розкажи, Тарасе, все, що знаєш про свого командира. Мене цікавить, хто він і чим займається, кому звітує про свою роботу. Пліч-о-пліч воюємо, а виходить так, наче наші загони діють за сотні кілометрів.

— То правда, але я знаю небагато. Ну, наприклад, Васильєв єдиноначальник. За найменше невдоволення його тактикою карає розстрілом. Оточив себе якимись сумнівними людьми…

— А куди дивиться комісар загону?

— Комісара в нас нема. Васильєв керує сам. Нікому він не звітує. Каже, що послав людей для встановлення зв’язку з командуванням Червоної Армії, але вони ще не повернулись…

— А звідки берете продукти?

— Грабуємо населення. В нас це називається «господарчими операціями».

— А зброю, набої?

— Цього не знаю.

— Невже у вас самі бандити?

— Ні. Більшість людей загону — військовополонені, втікачі з німецьких таборів. Вони рвуться до діла, а накази Васильєва виконують лише тому, що бояться його, А ще жорстокіший капітан Олень, якому Васильєв довіряє найбільше. Два дні тому той Олень ліквідував нашого кулеметника за те, що натякнув командирові на його пасивність і відсиджування в горах.

— Де тепер Васильєв?

— Про місце його перебування знають лише довірені, разом з якими він пиячить. Але я здогадуюсь, — мабуть, він у селі Кончита, кілометрів за чотири звідси.

Морський мав пильне око на людей. Умів розпізнавати, заглянути в душу, вмів поспішати, не поспішаючи. Так було й цього разу. Він повірив хлопцеві й по секрету розповів правду про Васильєва — агента таємної фашистської поліції. Партизан погодився влаштувати зустріч зі своїм командиром,

…На підготовку операції часу було обмаль.

Морський наказав підняти по тривозі взвод Федора Володченка, що саме відпочивав неподалік Зазріва. Бійці швидко зібралися в дорогу.

Сонце ховалося за гори, коли два жандармські мотоцикли з кулеметами влетіли в Кончиту. Тут їх двічі зупиняли партизанські патрулі, питали пароль. Тарас відповідав, і мотоцикли гуркотіли далі,

Штаб загону Васильєва розташувався в чепурному будинку під гіллястими смереками. На подвір’ї вартувало двоє охоронців, озброєних німецькими автоматами. Вони перетнули групі шлях,

— Я — командир об’єднаного партизанського загону, — пояснив Морський і назвав себе. — Ваш партизан Тарас Коваль може підтвердити. А це — мої охоронці. Маю невідкладну справу до вашого командира.

— Зараз доповім.

— Ти що, не віриш мені? — Морський рішуче попростував до будинку. За ним рушило ще кілька чоловік, як і було домовлено. Двоє залишились у мотоцикла і стільки ж — біля вартових на ганку.

В світлиці клубочився цигарковий дим. Васильєв, на якого вказав Коваль, сидів за столом. Перед ним стояла недопита пляшка. В бляшанці з-під консервів стирчали недопалки сигарет.

— Хто такі? — невдоволено буркнув провокатор. — Хто такі?! — перепитав. — Що за дурні жарти?

Рука Васильєва потягнулась до «парабелума», що лежав поряд на старому витертому дивані. Олевський встиг вибити з його руки зброю. Пролунав постріл, куля влучила у стелю. На стіл посипалась штукатурка. «Парабелум» опинився в руках Морського.

В кімнату вбігли охоронці.

— Обеззброїти їх! — прохрипів Васильєв, Олевський вихопив гранату і крикнув:

— Не рухайтесь, бо знищу всіх на місці!

Морський обвів поглядом суворі обличчя охоронців, що так і завмерли з автоматами в руках, не поспішаючи