Читати книгу - "Непрохані гості, Василь Головачов"

— Як успіхи? Я зупинився під одиноким світломіхуром.

— Ти не помилився: випадок ідентичний з катастрофою на Сааремському ліфті. Однак по двох точках не можна побудувати графік закономірності якогось явища.

— Чому ти вирішив, що є лише дві точки?

— Ах, то їх більше? — із сарказмом здивувавсь я. — Пробачте, шефе, мене про це ніхто не повідомив.

Обличчя Лапарри лишилося таким само похмуро-спокійним, як і завжди, але мені чомусь стало незатишно.

— Свого часу одержиш вичерпну інформацію, — сказав Ян. — Які особливості ти відзначив на місці?

— Спільним у свідків було відчуття інтенсивного похолодання. Та ще, мабуть, поведінка Зо Лі.

— Ага, — Лапарра помовчав. — Поведінка Зо Лі. Тебе не дивує що він з’являється саме там, де потім трапляються аварії? Це добре, що дивує. Мене також. Цікаво, чи не правда? До речі, дзвонили з архіву Інституту соціології. Начальник, дуже сувора жінка, висловила гнівний подив з приводу того, що співробітники спецсектора УАРС відривають від діла цілий сектор у пошуках несуттєвої інформації.

— Не зрозумів.

— Ти давав запит на пошук документів про “Суперхомо”? Річ у тім, що місяць тому ту ж інформацію зажадав співробітник спецсектора на ім’я Золін.

— Золін?! Можливо, Зо Лі?

— Можливо. Інформації більше не знайшлося. Крім того, дзвонили з нашого архіву, сестра твого стажиста. Вона передала, що місяць тому ту ж інформацію запросили з американського філіалу “Аїд”, і всі матеріали, що знайшлися, було відправлено в Нью-Гемптон.

— То матеріали все ж були? І тепер вони…

— У Зо Лі, - докінчив Лапарра, — Прилітай, помізкуємо.

— Стривай, але як же… архів, як правило, видає дублікати документів, копії.

— Замовлення з “Аїд” було на оригінали. Віконце відео згасло.

Я почухав потилицю і попрощався з вечірнім відпочинком та сном.

Дивлячись знизу вгору на начальника монтажно-випробувального корпусу полігону, я раптом гостро запрагла побачити Гната. Очевидно, тому, що начальник чимось його нагадував, чи то суворим обличчям, чи то дужою статурою. Помітивши, що я перестала його слухати, він тільки рукою махнув.

— Не розумію вас. Модуль прекрасно витримав усі екзамени, атестований на Знак якості, а ви незадоволені. Чим конкретно?

Так, він мав рацію. Десантний модуль серії “Ігл” упевнено пройшов усі випробування на полігоні. Я тричі перевіряла його в екстремальних умовах, техніки полігону влаштували таке пекло, яке не снилося, мабуть, навіть теоретикам випробувань, але модуль витримав усе. Здавалося, можна запускати його в серію; потужні й надійні машини дуже потрібні косморозвідникам у далеких зоряних експедиціях, але мене не полишало дивне відчуття незадоволення, що виникло в останньому польоті, і це відчуття не дозволяло мені ставити свій підпис на бланку випробувань.

— Нічого конкретного, — сказала я нарешті, читаючи в очах начальника МВК іронічне: “Зв’язався на свою голову з жінкою!” — Однак дозвольте мені розібратися в цьому самій, перш ніж остаточно вирішити долю модуля.

Начальник, — звали його Павло Жданов, — треба віддати йому належне, стримувати себе вмів. Як Гнат. Ось звідки у мене відчуття, ніби вони схожі.

— Як довго триватимуть ці ваші… вагання? — з ввічливою усмішкою запитав він. — Чи не простіше ще раз “прогнати” програму випробувань? Упевнитися, хто має рацію: ви чи конструктор?

— Конструктори — теоретики, вони завжди мають рацію лиш відносно, — сухо сказала я. — Абсолютно праві експериментатори-практики. До побачення. Завтра о дев’ятій я повідомлю вам своє рішення.

Взагалі-то начальник МВК непоганий хлопець і давно намагається побачитися зі мною не в службовій обстановці, але до Гната йому далекувато. Ех, Гнате, Гнате, чому так несправедливо влаштовано: не ти шукаєш зустрічей зі мною, а я?..

З території полігону (Австралія, пустеля Сімпсон), я вилетіла додому (Рязань, парк Ентузіастів), перевдяглася в тюник з димчасто-сірого кларк-шифону, сколола волосся на скроні смарагдовим бандо з білим пером, критично глянула на себе в дзеркало і тільки тоді подзвонила Гнату.

Гнат був, як завжди, спокійний і врівноважений, однак я якимось восьмим чуттям вгадала, що він заклопотаний чи стривожений. І ще він поспішав: я перехопила його погляд, що упав на браслет відео. Тому не стала його розпитувати про настрій, погоду в тій точці земної кулі, де він перебуває, та інші премудрі речі, про яких ніхто ніколи не говорить щиро.

— Поспішаєш? — запитала я. — Не завадить, якщо і я з тобою?

Гнат якусь мить вагався, потім пожвавився.

— А таки, мабуть, не завадить. Чекатиму на тебе біля таймфагу в Мексікан-Хате. Потім поясню чому. Півгодини вистачить?

Я подумала.

— Вистачить і двадцяти хвилин.

Настрій у мене поповз угору, як стовпчик ртуті в старовинному термометрі, хоч десь у куточку серця холодніло крижане озерце суму. Як списом Геракла, рани від вістря якого заліковувалися доторком древка, Гнат діями своїми, ставленням до мене то несамохіть спричиняв біль, то гамував його, а я не могла прямо сказати йому про це. Дивна несміливість у жінки, яка не боїться нічого на світі, крім хіба що залежності від чоловіка… І тут я раптом “упіймала” ту причину неприязні до модуля серії “Ігл”, яка приховано мучила мене і змушувала відтягувати рішення по здачі його у серійне виробництво: відчуття сторонності. Модуль був напханий автоматикою і кібер-системами до такої міри, що міг цілком обходитися без людини. Пілот у його рубці був зайвим елементом, майже не впливав на виконання основного завдання: літати і доставляти розвідзагони космольотчиків на чужі планети. Я не відчувала задоволення при його випробуваннях, бо в екстремальних ситуаціях автомати все вирішували самі до того, як людина встигала усвідомлювати це. І хоча самостійність техніки, особливо космічної, раніше не дратувала пілотів, то тепер я зрозуміла, до яких меж поширюється ця самостійність. Якось я була свідком рятувальної операції одного із загонів УАРС: провалилася в карст частина селища Лукомор’я на Таймирі. Пам’ятаю, я була приємно вражена швидкістю,