Читати книгу - "20 000 льє під водою, Жюль Верн"

— Який саме?

— Склад морської води вам відомий. На тисячу грамів випадає шість з половиною відсотків чистої води, два й дві третини відсотка хлористого натрію, трохи хлорного магнію та хлорного кальцію, бромного магнію, сульфату й вуглекальцієвої солі. Як бачите — морська вода багата на хлористий натрій. Саме цей натрій я вилучаю з води та й використовую для своїх елементів.

— Натрій?

— Так, пане професоре. У сполуці з живим сріблом він утворює амальгаму, що замінює цинк в елементах Бунзена. Живе срібло не розкладається, витрачається лише натрій, а його постачає мені море. До того ж мушу сказати: натрієві елементи активніші й удвічі потужніші за цинкові.

— Я добре розумію, капітане, переваги натрію в ваших умовах. Його в морі багато. Гаразд! Але ж той натрій треба ще добувати, точніше, вилучати з натрієвих сполук. В який спосіб ви це робите? Для електричного розкладу натрію ви, звісно, можете вживати батареї, проте, коли не помиляюся, на електроліз витрачається дуже багато натрію. Отже, виходить, добуваючи його в такий спосіб, ви більше витратите натрію, аніж здобудете!

— Тим-то, пане професоре, я й не вдаюся до електролізу, а просто-напросто використовую енергію кам'яного вугілля.

— Кам'яного вугілля?

— Коли хочете — морського вугілля, — відповів капітан Немо.

— То ви добуваєте кам'яне вугілля з підводних копалень?

— Пане Аронаксе, ви це побачите на власні очі. Я тільки прошу вас потерпіти, адже ви маєте на це досить часу. Запам'ятайте одне: я всім завдячую океанові. Він постачає мені електрику, а електрика дає «Наутілусові» тепло, світло, рух, одним словом — життя.

— Але не повітря, щоб дихати?

— О, я міг би виробляти й повітря, але в тім немає потреби, бо ж я підіймаюсь на поверхню океану, коли мені заманеться. Зрештою, якщо електрика не виробляє повітря, потрібного для дихання, то вона рухає потужні помпи, котрі нагнітають повітря в спеціальні резервуари, а це дає мені змогу тривалий час залишатися глибоко під водою.

— Капітане, я захоплений. Ви відкрили те, що люди, безперечно, відкриють тільки колись згодом, — динамічну потугу електрики.

— Не знаю, чи вони її коли-небудь одкриють, — холодно відповів капітан Немо. — Хай там що, я вперше, як бачите, застосував цю надзвичайну силу. Вона дає нам те, чого не може дати сонце, — рівномірне й, головне, безперервне світло. А тепер гляньте на того годинника — він електричний і точністю не поступається перед ліпшими хронометрами. За італійським зразком я поділив циферблат на двадцять чотири години, бо для мене не існує ні дня, ні ночі, ні сонця, ні місяця, тільки це штучне світло, що ним я освітлюю морські глибини! Бачите, зараз десята година ранку.

— Точнісінько!

— А ось інше застосування електрики. Подивіться на циферблат, що висить перед нами. Електричний провід з'єднує його з лаговим гвинтом, і стрілка показує швидкість «Наутілуса». Гляньте, зараз ми не дуже квапимось — робимо п'ятнадцять миль на годину.

— Чудово! — вигукнув я. — Ви, капітане, бачу, підкорили собі силу, котрій належить замінити енергію води, вітру й пари.

— Ми ще не скінчили, пане Аронаксе, — сказав капітан Немо. — Якщо бажаєте, ходімо на корму «Наутілуса».

Справді, я вже познайомився з усією носовою частиною підводного судна. Ось який воно мало вигляд від міделя до форштевня: їдальня п'ять метрів завдовжки, відділена од бібліотеки водонепроникною перегородкою; бібліотека — п'ять метрів; салон — десять метрів, одмежований ще однією водонепроникною перегородкою від капітанової каюти, п'ять метрів завдовжки; далі — моя каюта — два з половиною метри; і, нарешті, резервуар на повітря, сім з половиною метрів завдовжки. Разом тридцять п'ять метрів! Водонепроникні перегородки з герметичними дверима на гумових прокладках убезпечували «Наутілус» на випадок, коли б у якійсь його частині з'явилася теча.

Я йшов коридором за капітаном Немо, і ми опинилися посередині судна. Там, між двома водонепроникними перегородками, була вузька шахта. Пригвинчений до стінки залізний трап сягав самісінької стелі. Я спитав у капітана, навіщо цей трап.

— Він веде до човна.

— О! Ви маєте човна? — здивовано запитався я.

— Аякже! Чудове суденце, легке й надійне. Воно служить для прогулянок і риболовлі.

— Тож аби спустити човна на воду, ви щоразу випливаєте «Наутілусом» на поверхню?

— Аж ніяк! Човен у виямку зовні «Наутілуса» щільно прилягає до його корпусу. Це справжнє палубне судно, зовсім водонепроникне. Воно пригвинчене міцними шворнями до обшивки. Трап веде до люка в корпусі «Наутілуса», а люк щільно сполучається з таким самим люком човна. Крізь цей подвійний отвір я проникаю до човна. По цьому люк «Наутілуса» закривається. Потім я герметично зачиняю люк човна, відгвинчую шворні — і він хутко випливає на поверхню. Тут я відчиняю герметичні дверцята на палубу, ставлю щоглу, підіймаю вітрило або ж беруся за весла й пливу морським простором, куди заманеться.

— А як ви повертаєтесь на судно?

— Я не повертаюся, пане професоре, — «Наутілус» повертається до мене.

— З вашого наказу?

— З мого наказу. Електричний провід сполучає мене з ним. Я телеграфую — і цього досить.

— Ай справді,— мовив я, приголомшений цими чудесами, — нема нічого простішого!

Проминувши клітку східців, крізь одчинені двері я побачив каюту метрів на два завдовжки. Тут Консель і Нед Ленд снідали. Потім одчинилися дальші двері, і ми зазирнули до камбуза метрів зо три завдовжки, який містився між просторими коморами.

Страва готувалася тут на електриці, потужнішій та слухнянішій від газу. Струм підключався до платинових пластинок і, нагріваючи їх, постійно підтримував необхідну температуру. Він нагрівав також дистиляційні апарати, що забезпечували «Наутілус» чудовою прісною водою. Біля камбуза була лазня, зручно опоряджена, з кранами для гарячої й холодної води.

Далі