Читати книгу - "Ти - моя пристань, Юліанна Бойлук"

Сьогодні прекрасний день. Сонце яскраво сіяє, блакитне небо манить своєю величчю. Ніде ні хмаринки. Одиноке золотисте листя з шурхотом падає до ніг. Так тепло, ясно, хороше. Нізащо не повірю, що скоро наступить зима. На мій погляд, навпаки — це свято природи. Моє свято теж. З самого ранку впоравшись зі справами, я поспішаю садом до Мармурового павільйону, де на мене чекає вірний Кіраз. Хутко, як лише можу, я переодягаюся в розкішне, хоч і скромне, синє плаття без вишивок, а зверху накидаю світло-фіолетовий плащ. Сьогодні я не заплітатиму косу, хай вітер бавиться волоссям.

Щойно я сідаю в карету, ага, не зволікаючи відвозить мене на базар.

— Будьте обережними, Султано... — шепоче він, я посміхаюся і поспішаю зникнути. Однак, Армана ніде не помічаю. Дивно, він ніколи не запізнюється. Враз теплі мужні долоні закривають мені очі, а ласкавий голос шепоче на вушко:

— Вгадай...

Я ж посміхаюся, знімаючи зі своїх очей руки і повернувшись до юнака, лукаво дивлюся на його щасливе обличчя:

— Не лякай мене...

— Ти зовсім не злякалася.

— Бо знала, що це ти, — посміхаюся. Він бере мою руку і веде кудись у далечінь:

— То ти мене не боїшся? — підіймає одну брову.

— А мала б? — повторюю його жест.

— Звісно. Може я тебе хочу викрасти? — жартує, а я мрійливо зітхаю. Як би ж то...

— То викрадай, чого чекаєш?

— Викраду... Ой, Селіндж, як вкраду...

— Куди це ми йдемо? — я помічаю, що ми знаходимось у цілковито невідомих мені місцях.

— Не скажу...

Я дещо стурбовано поглядаю на нього, він ласкаво всміхається:

— Хочу тобі щось показати. Не бійся, викрадатиму не сьогодні.

— Що показати? — цікавлюся я.

— Побачиш...

— Ну скажи, — мені ж зовсім не терпиться, тому й стріляю очима в його сторону. Він же дивиться таким ніжним поглядом, що в мене всередині все аж вогнем обдає і я змушена припинити ці дебати.

— Сюрприз, це секрет... — інтригує...

— Сюрприз, секрет, — відлунням повторяю я, кривлячись з нього. Він добродушно сміється.

— Май терпіння. Хто вміє чекати...

— Дочекається більшого? Так, я знаю, — зітхаю.

— Звідки ти все знаєш? От ти мені поясни, як простий конюх міг дозволити собі дати доньці таку освіту, коли крім неї є і інші діти, зокрема хлопчики?

— Ти забуваєш, що цей конюх служить Султану. Падишах щедрий до своїх слуг... — це було правдою. Мій батько дуже щедро нагороджував вірність. На відміну від його матері, слуги якої здебільшого гинули в нескінченних інтригах. Я щиро боюся одного дня дізнатися такі дані про свою Валіде. Арман зацікавлено вслухається в мої слова, вдивляється в очі. Він вірить мені, але на душі його неспокійно. Мабуть, відчуває добре серце обман. Обман, який душить мене ночами.

Раптом я починаю чути якийсь шум. Затихаю, щоб добре прислухатися. Навіть серце моє зупиняється, щоб я чула краще.

— Армане, що це? Це море?

— Терпіння, Султано... — посміхається, не знаючи, що його комплімент правдивий. Ми йдемо далі, як враз перед нашими очима розгортається прекрасний піщаний пляж. Легкий вітерець огортає нас прекрасною прохолодою, перемішаною з бризками води. Саме приплив. Ми, тримаючись за руки, гуляємо цим пляжем, просто зачаровані невимовною красою. Я поглядаю на Армана, помічаю у його зіницях блиск, розуміючи, що усе ось це — його дім, його світ, його простір. Він тримає мою руку міцно-міцно, немов боїться, що мене хтось вирве у нього і дихає на повні легені. Я посміхаюся, зачарована його любов'ю до безкрайніх просторів моря і також, закриваючи очі, вдихаю цю блаженну морську свіжість.

— Знаєш, мені здається, що море — це найпрекрасніше із краєвидів... — першим озивається юнак.

— Цілком з тобою згодна. Навіть не знала, що воно таке прекрасне зблизька...

— Я б хотів тобі подарувати море, Селіндж. Подарувати мій світ...

Я переводжу на нього здивований погляд, він всміхається мені.

— Я б хотіла побачити те, що про що ти мені розповідав. Море, країни... Це все, немов казка...

Аби розігнати певну напругу, що враз повисла у повітрі, Арман посміхається і лукаво так мені каже:

— І що ж ще тебе навчили вчителі?

— Ой, багато... Точні науки, літератури, дипломатія... Музичне мистецтво, танці... — тараторю я, весело посміхаючись. Проте юнак мене одразу ж перебиває:

— Танці? Це цікаво... Я б подивився... — розпливаючись у широкій посмішці, зводить на мене погляд.

— Ще чого, — відмахуюсь я, пам'ятаючи про те, що Султані не личить танцювати перед чоловіками. Арман добродушно всміхається:

— Тоді потанцюймо разом?

— Тобто? — здивовано розширяю очі. Як це разом? Що він таке каже?

— Ну в європейських країнах танцюють у парах. Чоловік має запросити даму на танець. Ось так, — тут він відходить, стає навпроти мене і поклонившись, простягає руку.

— А що в цей час робить дама? — трохи ніяково допитуюсь.

— Теж реверанс...

— Реве... Що?

— Реверанс. Поклін... — роз'яснює юнак. Я ж, роблячи серйозне обличчя, цілком граційно присідаю в поклоні, та подаю йому руку. Арман бере мою іншу руку і ставить собі на плече, своєю ж торкається моєї спини. Далі сяк-так пояснивши, що таке танець по-європейськи і помітивши в моїх очах непевність, він додає свою фірмову фразу:

— Просто вір мені...

Я посміхаюся без жодних слів. Не знаю, що то було і як виглядало зі сторони, але ми кружляли по пляжі в прекрасному вальсі. Наші погляди гралися, думки плутались, а серцебиття, як і сміх, зливались воєдино. Дихання частішало, а по тілу пробігав імпульс. Врешті повільно зупиняючись, ми надто близько підійшли до тієї тонкої межі, коли я уже не зможу називати це почуття дружбою. Важкими стали наші руки. Ті, які на рівні ліктів були під час танцю, зараз опустились донизу. Я не встигла зрозуміти, як відстань між нами скоротилась, а його полум'яні вуста з'єднались з моїми в першому поцілунку. В ту мить весь світ перестав існувати для нас обох. Наші пальці сплелися між собою з неймовірною силою і ніжністю.

Інша рука Армана була піднята з моєї спини до голови, де заплуталась в чорному шовковистому волоссі. Я ж своєю ніжно ковзнула до його шиї, лагідно обійнявши. Важко пояснити, що ми відчували в ті прекрасні миті, коли наші вуста не бажали роз'єднуватись, а руки відпускати одна одну. Наші серця сплелися воєдино і в свідомості стався якийсь вибух. Той магніт, який протягом усіх цих днів притягував нас одне до одного, ставав лише сильнішим. Дивні метелики літали в животі, лоскотали попід ребрами. А іскра, яку відчув кожен із нас, була початком полум'я.

Ні, це все настільки вище мене, що я не можу боротися. І забуваючи про всі правила, про титули, про обов'язок щодо Мурада і палац Топ-Капи, та що там, про всі мільярди людства на планеті, я була згодною іти за оцим простим чорнявим юнаком хоч на край Землі. Я зрозуміла, він став моєю слабкістю, отрутою і порятунком. Та найголовніше, що я - його теж. В ту мить, коли наші вуста з'єдналися, я, немов заглянула у його цілком відкриту для мене душу і зуміла відчути всю цю величезну ніжність, вірність, пристрасть. Я готова заприсягтися, що лише мій образ у його серці, адже неможливо бути таким щирим, змусити таке відчути, при тому кохаючи іншу людину. В якусь мить мої вуста віддалилися від його всього лише на декілька сантиметрів. Ми продовжували стояти, дихаючи одне одним і боячись порушити цю тишу. Знаєте, це було прекрасно. Шум хвиль перемішаний із криками чайок, сонце, пляж, і ми удвох — єдині одне в одного, мов найдорожчий скарб, єдині у цілому Всесвіті.