Читати книгу - "Орхідей для міс Блендіш не буде, Джеймс Хедлі Чейз"

Пола всміхнулася йому.

— Можливо, це через те, що я тебе кохаю, — м’яко зауважила вона.

Феннер аж застогнав.

— Заради бога, не розпочинаймо усе це знову! У мене і так турбот по саме горло. Хоч не глузуй з мене, добре? Дівчина з твоєю зовнішністю могла би підчепити собі мільйонера. Навіщо марнувати свій час та здібності на такого невдаху, як я? Скажу тобі навіть більше: я завжди залишатимусь безталанним. Це вже традиція у нашій сім’ї: мій дідусь був банкрутом, батько — злидарем, дядько був скнарою і збожеволів тому, що не зміг знайти достатньо грошей, аби над ними чахнути.

— То коли ми одружимось, Дейве?

— Нагадай мені якось спитати про це у моєї дошки «Віджа»[4], — поквапно сказав Феннер. — Чому б тобі не піти додому? Від неробства у тебе виникають якісь нездорові думки. Візьми собі півдня та сходи до перукарні абощо...

Пола безпомічно знизала плечима.

— Чому б тобі не поговорити із Рискіндом? Він знову взяв би тебе на роботу, якби ти гарненько попросив його про це. Ти ж був у нього найкращим репортером кримінальної хроніки. Йому тебе, певно, не вистачає. Чому б тобі справді не переговорити з ним?

Феннер хитнув головою.

— Річ у тім, що він навіть балакати зі мною не стане. Перед тим, як піти, я обізвав його брехливим, безсердечним, безмозким кретином. Здається, я також сказав йому, що якщо він коли-небудь надумає запросити мене на весілля своїх батьків, то я не піду. Тож боюся, що я йому більше не до вподоби.

У приймальні задзеленчав дзвінок, сповіщаючи про прихід відвідувача.

— Як ти гадаєш, хто б це міг бути? — спитав, спохмурнівши, Феннер.

— Ймовірно, із телефонної компанії — вимкнути нам телефон, — озвалася Пола. — Ти ж пам’ятаєш, що ми не оплатили рахунку?

— Навіщо нам той телефон узагалі? — поцікавився Феннер. — Хіба ж ми хоч із кимось у цьому місті говоримо?

Пола вийшла у приймальню, зачинивши за собою двері. За кілька хвилин вона повернулася, обличчя її палало від збудження.

— Поглянь-но лише, хто це! — сказала вона і поклала візитку на стіл.

Феннер прочитав ім’я, відкинувся в кріслі і витріщився на Полу:

— Джон Блендіш! Особисто?

— Так. І хоче тебе бачити!

— А ти впевнена, що то він, а не хтось від нього?

— Упевнена.

— То чого ж ми тоді чекаємо: клич його, мала! Запроси сюди негайно!

Пола підійшла до дверей і відчинила їх.

— Містер Феннер уже звільнився, містере Блендіш. Прошу заходити!

Пола відступила вбік, і до кабінету увійшов Джон Блендіш. Пола вийшла, залишивши чоловіків самих.

Феннер звівся на ноги. Він був здивований, бо уявляв Блендіша соліднішим. Лише трохи вищий за середній зріст, мільйонер видавався маленьким порівняно із жилавим Феннером. Очі Блендіша випромінювали силу волі й твердий характер. Це були суворі, проникливі та насторожені очі людини, яка сама пробилася нагору — не знаючи жалю, але й не очікуючи співчуття.

Коли вони потиснули один одному руки, Блендіш окинув Феннера швидким оцінюючим поглядом.

— У мене є для вас пропозиція, Феннере, — почав Блендіш. — Гадаю, ви саме та людина, яка мені потрібна. Чув, що ви маєте зв’язки зі злочинним світом. Мабуть, єдиний шлях змусити викрадачів моєї доньки заплатити за все — це найняти когось такого, як ви, хто може діяти без страху і вхожий у їхнє середовище. Що ви на це скажете?

— Гадаю, ви маєте рацію, — сказав Феннер, всідаючись за стіл. — Це звучить чудово, однак вашу доньку було викрадено три місяці тому. Важко буде розшукати сліди.

— Я цілком свідомий цього, — озвався Блендіш. Він витяг портсигар зі свинячої шкіри і вибрав собі сигару.

— Перед тим, як звернутися до вас, я дав можливість людям із ФБР відшукати її. Вони так і не знайшли доньки. Тепер спробую зробити це власними силами. Я говорив із ними та капітаном поліції Бреннаном. Саме Бреннан і запропонував мені звернутися до вас. Він каже, що у вас хороша репутація як репортера, а ще — великі зв’язки у кримінальному світі нашого міста. Він також додав, що якби я вас винайняв, то він усіляко б мені сприяв. Тож я готовий дати вам шанс розшукати тих бандитів — якщо ж, звісно, це вас зацікавить. Я заплачу вам три тисячі доларів просто зараз, а у випадку, якщо ви знайдете тих людей, — отримаєте ще тридцять тисяч. Ось моя пропозиція. То що ви скажете?

Феннер на мить оторопів, але, нарешті опанувавши себе, кивнув на знак згоди.

— Звісно ж, я спробую, містере Блендіш, але нічого не можу обіцяти. ФБР — найпотужніша організація в світі, і якщо вже вони не змогли відшукати викрадачів, то, ймовірно, я також цього не зможу, але спробувати варто.

— Із чого плануєте почати?

— Так сталося, що саме я висвітлював те викрадення у «Триб’юн», — пояснив Феннер. — Це було останнє, чим я займався до того, як пішов із газети. У мене навіть залишилася папка з тими документами. Їх для початку я й вивчу. Мені завжди видавалася дивною одна річ. Я особисто знав і Райлі, і Бейлі. Натикався на них у дешевих барах та нічних клубах, коли вишукував для себе ту чи іншу інформацію. Це були бандити дрібного калібру. У мене не вкладається в голові, як вони могли пройти через усе те викрадення: однак, напевно, таки змогли! Хоча це й абсурдно. Якби ви знали цих розбійників так, як я, то вас би це також спантеличило. Викрадення — не їхній профіль. Найбільше, на що вони здатні, — це вчинити наліт на невеличкий банк. Хай там як, але вони таки викрали вашу доньку. І тоді я питаю себе — не могли ж вони розчинитися у повітрі? І чому гроші, отримані як викуп, так і не з’явилися на ринку? На що живуть викрадачі, якщо не витрачають отриманих грошей? І ще одне: у Райлі була подруга, Анна Борг. Агенти ФБР годинами допитували її, але їм так і не вдалося нічого з неї витягти. Я знаю із достовірних джерел, що Райлі шаленів за нею, однак він просто пішов з її життя — так, наче