Читати книгу - "Спогади. Том 2, Карл Густав Еміль Маннергейм"

Отже, уряд, затверджуючи інструкції для делегації, міг передбачити, про що йтиметься на перемовинах, і вибрати певну лінію. Паасиківі було доручено посилатися під час обговорення теми кордонів на гарантію, яку ми отримали за Тартуським миром. А загалом він мав спиратися на приписи угоди про ненапад і на спеціальну додаткову домовленість, яка стосувалася визначення поняття «напад». Треба було енергійно наголошувати, що метою фінляндської зовнішньої політики завжди було і є підтримування й розвиток дружніх стосунків із сусідніми країнами, а також те, що Фінляндія безумовно хоче залишатися поза всіма міжнародними конфліктами. А тому можливу пропозицію щодо пакту про взаємодопомогу треба було відхилити як таку, що суперечить нашій політиці нейтралітету. Те саме стосувалося й вимог передати військові бази на материковій частині чи на Аландських островах, а також перенесення кордону на Карельському перешийку. А щодо островів у Фінській затоці — Суурсаарі не міг бути предметом дискусій. Крайня поступка, про яку могло йтися, — це обговорення передання інших островів за умови, що СССР запропонує настільки поважну компенсацію, аби решта світу зрозуміла прийнятність такого врегулювання. А ще керівникові делегації було доручено заявити, що Фінляндія вважає своїм правом здійснювати фортифікацію Аландських островів, якщо цього потребуватиме ситуація.

Коли Паасиківі вирушав 9 жовтня до Москви, на гельсінському залізничному вокзалі відбувся напрочуд велелюдний патріотичний мітинг, який засвідчив міцну внутрішню єдність. Як це заведено у Фінляндії, почуття оприявнилися у співі[15]. Народ відчував, що означає це запрошення до Москви, і його ставлення було виразно негативним. Преса висловлювала приблизно таку саму позицію.

Хоч ми й гадали, що підготувалися до вимог Совєтського Союзу, але ніхто не чекав, що вони будуть такими суворими. Перемовини почалися 12 жовтня, і Сталін з Молотовим уже на першій зустрічі запропонували такий самий пакт про взаємодопомогу, що його СССР уклав з балтійськими державами. Коли Паасиківі відповідно до вказівок відхилив цей план, совєтська сторона запропонувала локальний пакт про взаємодопомогу, який доповнив би естонсько-російський, щоб гарантувати ефективне перекриття внутрішньої частини Фінської затоки. Обговорювати цю пропозицію делегація теж не мала права. Посилаючись на безпеку Ленінграда й бажаючи дістати гарантії дружнього ставлення до СССР, совєтський уряд урешті заявив такі вимоги:

Фінляндія має здати в оренду Совєтському Союзу на 30 років порт Ганко з прилеглою територією для створення там оснащеної береговою артилерією військово-морської бази, яка разом з береговою артилерією, розташованою в Палдискі на протилежному березі Фінської затоки, перекриє доступ до затоки. На цій базі СССР хотів дислокувати один піхотний полк, два зенітних дивізіони, два авіаційних полки й один танковий батальйон, загалом 5000 вояків.

Військово-морський флот СССР має отримати право використовувати затоку Лаппог’я за якірну стоянку.

Фінляндія має передати Совєтському Союзу острови Фінської затоки включно з Койвісто, а також таку територію на Карельському перешийку, щоб нова лінія кордону пролягала від села Ліпола до південної межі селища Койвісто. Крім того, Фінляндія має передати західну частину півострова Рибальський в Петсамо. Для компенсації цих теренів СССР готовий передати Фінляндії удвічі більшу територію (5529 кв. км) в районі населених пунктів Реболи й Поросозеро.

Фортифіковані райони на Карельському перешийку треба зруйнувати обабіч нового кордону.

До угоди про ненапад треба додати клаузулу, за якою сторони-учасниці не мають права вступати в жодні групи держав чи альянси, які прямо чи опосередковано спрямовані проти другої сторони-учасниці.

За цих умов СССР не заперечував проти того, щоб ми фортифікували Аландські острови в тому разі, якщо жодна інша держава — тобто і Швеція — не братиме в цьому участі.

Паасиківі заявив, що виконання цих вимог суперечить фінляндській політиці нейтралітету. Пролунала відповідь, що це мінімальні вимоги СССР. На думку військового керівництва, достатню безпеку Ленінграду може дати щонайменше кордон Петра Великого, затверджений 1721 року Ништадтським миром. А ще воно вважає за потрібне, щоб Совєтському Союзу передали цілий півострів Ганко. Військово-морські бази в Порккалі на заході від Гельсінкі й на острові Найссаар перед Таллінном давали б росіянам більше можливостей для перекривання Фінської затоки, ніж Ганко й Палдискі, але СССР вважав, що останні розташовані занадто близько до столиць Фінляндії та Естонії. Совєтський уряд не хотів висувати вимог, які образили б національну самосвідомість сусідніх народів. СССР не боїться, що Фінляндія нападе на нього, але хвилюється, що ми можемо зазнати тиску котроїсь з великих держав. Тут Сталін назвав Францію й Англію. Британська імперія, зазначив він, тисне на Швецію, щоб дістати в користування певну базу, те саме робить і Німеччина. Англія здобула нікелеву концесію в Петсамо, на яке й Німеччина поклала оком. Можна було припустити, що обидві ці держави виношують плани нападу на Мурманськ. З Німеччиною СССР мав тепер добросусідські стосунки. «Але, — сказав Сталін, — все в цьому світі може змінитися».

Відчувалося, що росіянам важко збагнути: позитивне для СССР розв’язання питань, які стосувалися передавання фінляндської території іншій державі, потребувало ухвалення змін до конституції 5/6 депутатами парламенту. Проте Сталін висловив певність, що його пропозиція набере 99 % голосів! Якщо для Фінляндії неприйнятно віддавати базу на материковій частині, СССР міг би, наприклад, розглянути варіант із побудовою каналу крізь півострів Ганко. Коли Паасиківі попросив зрозуміти, що Фінляндія мусить дбати про свою безпеку, Сталін відповів, що в цьому сенсі немає чого боятися. Пакти з Естонією, Латвією й Литвою не означають загрозу для суверенітету цих держав — навпаки, він зміцнився. На зауваження Паасиківі: «Ми хочемо зберігати мир і перебувати поза всіма конфліктами» Сталін відказав так: «Я це розумію, але запевняю, що це неможливо — великі держави цього не дозволять».

Отже, діалогові виразно бракувало змістовності. І ще супротивна сторона не хотіла обговорювати висновків фінського військового експерта, які полягали в тому, що Фінляндія здатна ефективно завадити кожній спробі котроїсь із великих держав висадити військо на важкоприступному фінляндському узбережжі і що безпека Ленінграда цілковито залежить від того, у чиїх руках перебуває південний берег Фінської затоки. Розвиток подій засвідчив правильність цих думок. Коли влітку 1941 року німці захопили Естонію, ізольований Ганко втратив своє значення, унаслідок чого росіяни воліли піти звідти. Острови Фінської затоки, як з’ясувалося, теж малоцінні з військового погляду — і Суурсаарі тут не виняток — а Карельський перешийок був єдиним напрямом, з якого не відбулося нападу на Ленінград.

Далі Паасиківі повернувся до Гельсінкі по нові вказівки. Його перебування у Фінляндії трохи затяглося через те, що у Стокгольмі з ініціативи шведського короля було організовано зустріч між