Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Печатка янгола, Ненсі Х'юстон 📚 - Українською

Читати книгу - "Печатка янгола, Ненсі Х'юстон"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Печатка янгола" автора Ненсі Х'юстон. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 24 25 26 ... 48
Перейти на сторінку:
Заффі... Як мені тебе покарати? Навіть не знаю, на що ти заслужила за свою... неспостережливість.

— Бо я не очима дивлюся, — зауважує Заффі, підходячи до Андраша і рукою стискаючи прекрасний шмат плоті. — Я дивлюся усім, окрім очей. Тож пробач. Прошу тебе уклінно.

І, ставши на коліна перед його стільцем, вона цілує його ноги.

— Pardon. Даруй... Хіба сьогодні не День прощення?

Сміх Андраша клацає батогом.

— Ти... віриш? — погодом запитує Заффі, тримаючи Еміля у згоні лівої руки і ложечкою годуючи його банановим пюре.

— Ні, — відказує Андраш. — І ніхто в моїй родині. Уже давно. До синагоги ми не ходили. Бога немає, а ми — Його народ... як правильно казати? Його обраний народ. Старий жарт. Дуже старий.

Потроху, поки спливають осінні тижні, коханці обмінюються клаптиками з минулого. Лише клаптиками, авжеж. Безладними клаптями. Словами, безцінними, наче перли. Обережно просуваючись замінованим полем спогадів. Кожен боїться почути від іншого фразу, що стане для їхнього кохання фатальною.

Отже, Заффі стає відомо, що Андраш прибув до Парижа лише два роки тому. Восени 1956 року в Угорщині сталася революція: люди вийшли на бій за вільніший режим, незалежний від Москви. Народні радощі тривали лише дванадцять днів — потім з’явилися радянські танки.

— І мама сказала: їдь, сьогодні кордон відкритий, а завтра його зачинять назавжди, тож їдь! Рушай до Франції!

— А вона?

— Не поїхала. Воліла залишитися вдома зі спогадами, не захотіла закидати важкий наплічник за спину, бігти, стрибати в потяги й переховуватися.

Поїхав він разом із другом Йожефом, але той, причарований яскравими вітринами Відня, вирішив залишитися в Австрії. Андрашові ж не хотілося чути німецької мови, тож він вирушив до Франції, тягнучи за собою лише старого плаща і велику торбу, куди склав потрібні йому інструменти.

Тижнями він відчував страх, потерпав від голоду, холоду і проносу, блукав засніженими полями, нескінченними ночами чогось чекав, переходив ворожі Альпи, мав десятки зустрічних — поліціянти, прикордонники, шинкарі, його оточували підробні документи, шахраї, повні підозри погляди та брехня... а нині все звелося до трьох слів, до трьох назв:

— Австрія, Швейцарія, Франція. У матері є кузина в Безансоні, вона й позичила мені грошей на перший час.

— Чому твоя мати хотіла, щоб ти поїхав? — питає Заффі.

— Бо в Угорщині розуміють, що для євреїв усе може повторитися. Це дуже католицька країна... Ти католичка, еге ж?

— Ні, — каже Заффі. — Так, — каже Заффі. — Раніше була. Тепер не знаю. Гадаю, тепер я ніхто.

І Андрашові стає відомо, що якось уночі мати Заффі, аби відвернути увагу доньки від бомбардувань, у деталях описала їй вбрання при першому причасті: біла сатинова сукня, біла вуаль із тафти, вінок з білих квітів на голові...

Утім цьому не судилося бути.

— Вона ще жива?

— Ні. А твоя?

— Так... Мешкає в Будапешті.

Наступного разу:

— Чому саме Париж? — питає Заффі.

— О, про Париж мріяла мати... Місто Світла у країні Просвіти... А Париж похмурий і темний. А ще брудний. Гидке місто. Ти згодна?

— Авжеж. Гидке.

Вони сміються.

— Як щодо тебе? — питає Андраш. — Чому саме Париж?

— Через учителя в ліцеї у кварталі Теґель. Він казав, що Франція — це край свободи.

— Ой-йой!

Наступного разу:

— А твій батько, — шепоче Заффі, — помер...

— Так. Як і вуйко.

— Це були... німці?

Якусь мить Андраш вагається. Чи варто їй казати? Авжеж, усі четверо — його дідусі і бабусі. Тринадцятеро дітей і онуків. В Угорщині нацисти узялися до справи досить пізно, але для такого ніколи не буває запізно: починаючи з травня 1944 року євреїв з різних провінцій (і місцевих, і біженців) зачиняли в гетто, а влітку (Париж тоді вже звільнили!) відрядили всіх на бійню. Чотириста тисяч. Понад сто тисяч ромів. Айхман збезлюднив Угорщину[34]... а в серпні застряг у Будапешті, бо Червона армія перейшла кордон. А восени переворот Схрещених стріл, місцевих фашистів: зник цілий квартал, справжнє жахіття винищення двохсот тисяч євреїв, які ще купчились у столичному гетто.

Чи варто їй про це розповідати? Зрештою (думає Андраш), я міг би вигадати собі інше життя. Співвітчизники Заффі не кидали в газову камеру моїх співвітчизників. У мене ніколи не було ні дядьків, ні тіток, ні дідусів, ні бабусь — кожен і кожна з особливою формою носа, вигином шиї, кольором очей, зморшками від усмішки, кулею в потилиці, розтоптаним чоботами лицем... Я не угорського походження і звати мене не Андрашем... Чому б не сказати їй це, а не інше? Чим ця вигадка гірша? Зрештою, як стосується її моя правда? Про які істини ми зобов’язані знати і які можна собі дозволити ігнорувати? Чи можу я знехтувати тим, що сталося цього ранку на іншому кінці світу — або ж на цьому самому місці, але тисячу років тому? Чи відома Заффі хоча б назва — Хіросіма? «Чим, — упродовж леткої миті міркує Андраш, — маємо право ми нехтувати?»

— Ні, — поволі й з гіркотою мовить він. — Мого тата вбили не німці. Проти німців я нічого не маю. У мене претензії до цілого світу.

Тож він розповідає їй отаке: історію двох братів, його батька і вуйка, заарештованих наприкінці грудня, коли вони ризикнули вибратися назовні в пошуках харчу. Облога радянським військом унеможливила депортацію, тож Схрещені стріли впроваджували власну політику винищення: вони зв’язували євреїв по двоє за зап’ястки і вели на берег Дунаю. Одна куля на двох. Економія куль. І мертве тіло тягнуло на дно тіло живе.

Андраш так і не дізнався, хто — батько чи вуйко — отримав кулю.

— А ти? — після тривалої паузи питає Заффі. — Ви з мамою?

Вони зобов’язані життям консьєржу-комуністу, який заховав їх за купою вугілля у підвалі одного з арійських будинків — авжеж, у будинку з табличкою з арійським сертифікатом; а тимчасом Будапешт трощили два монстри — Вермахт і Червона армія...

— Так само Берлін руйнували американці і росіяни, — зауважує Заффі.

Андраш німує.

— Скільки тобі було років? — далі розпитує Заффі.

— Сімнадцять.

— Отже... тепер тобі лише тридцять?

— Тридцять, авжеж.

— Я думала, більше. Принаймні тридцять п’ять.

— Так, я знаю.

Ще іншим днем:

— А твій... тато помер як?

— Крововилив у мозок... Три роки тому.

— Ти сумувала?

— Не знаю...

Інших запитань щодо тата Заффі Андраш не ставить.

— А мама... вона як померла?

Тривала мовчанка. Заффі дасть відповідь аж за місяць.

Вони живуть за межами світу — і це загострює їхнє сприйняття світу. Тижні

1 ... 24 25 26 ... 48
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Печатка янгола, Ненсі Х'юстон», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Печатка янгола, Ненсі Х'юстон"