Читати книгу - "Печатка янгола, Ненсі Х'юстон"

«Поглянь на Еміля!»

Еміль сидить у візку прямо. Йому десять з половиною місяців, він тягнеться за голубами на Вогезькій площі — і робить свої перші кроки. Заффі і Андраш аплодують йому. Перехожим вони здаються звичайною парою, яка гуляє із сином. Однак вони не звичайні — неприродно розкуті, неприродно щасливі. Із цікавістю і байдужістю спостерігають вони за бідолашними французами, які квапливо проходять садом, не піднімаючи голови, аби помилуватися листям, подібним до іржавих камей.

Ніщо їх не підганяє. Вони разом насолоджуються неквапним часом. Якогось певного розкладу в Андраша немає; він може працювати вночі, якщо треба, і спати вдень. Заффі, проходячи Мостом митців, скидає з себе машкару мадам Лепаж, дружини видатного флейтиста (цю роль вона виконує покірно, а віднедавна — навіть граційно, зокрема під час урочистих концертів і званих вечерь із Рафаелем); за мостом вона ніби входить у всесвіт свого кохання.

Вони часто виходять і подовгу гуляють Парижем. Прогулюються й теревенять навіть під дощем, потім зупиняються, мовчать, знову йдуть. Їм більше до вподоби північна і східна частини міста: Сент-Антуанське передмістя, цвинтар Пер-Лашез, Бельвіль... Інстинктивно вони уникають кварталу Сен-Лазар і всього лівого берега, які асоціюються з Рафаелем. У гожу днину вони ровером їдуть на пагорби Бютт-Шомон; Еміль у торбинці з ременів тулиться до грудей Заффі. Часом, сівши до громадського транспорту, вони їдуть аж до кордонів міста — дивокраю височезних споруд і пустирів, зруйнованих вулиць і небесного безкраю. Вони тиняються там просто так, насичуючись патетикою заводських труб, поїздів і густого диму.

Та найчастіше вони просто гуляють, штовхаючи поперед себе візок. Їхнє кохання ніби зліплює докупи бруківку, повертає кожен предмет на належне місце, прикрашає блискучою глазур’ю навіть запліснявілі стіни та брудні дворики старого Маре.

Якось у листопаді, на цвинтарі Пер-Лашез, вони сидять поруч на одній із плит і роздивляються дахи кварталу Менімонтан, теплий полиск покрівель в імлі — і вона розповідає йому про матір.

Вистачає лише кількох слів. Якщо комусь треба їх чути — що ж, вона їх зронила. Андраш тут, поруч із нею.

Заффі бачила. Бачила все. Вона була на кухні разом із мамою, що якраз прасувала. Не електричною, а старою чавунною праскою, яку гріла на вугільній печі. Мама прасувала, а Заффі акуратно складала спіднички і блузки своїх братиків і сестричок. Вона ж бо була старшою. Якщо не рахувати старшого брата, якого тоді не було вдома.

— А де він був?

— Точно не знаю. Був на три роки старший за мене. Йому було одинадцять.

— Гітлерюґенд? — байдужим тоном питає Андраш, не відводячи погляду від блискучих дахів Менімонтану.

— Так, — каже Заффі. — Звичайно. Це було обов’язково з одинадцяти років. Тож його не було вдома, і за старшу була я, восьмирічна. Потім прийшли росіяни. Ми з мамою почули їхні чоботи перед нашими дверима. Мама поставила праску на піч. Побігла ховати малих. Не знаю, куди... Росіян було четверо, вони мали гвинтівки, усі дуже голосно й одночасно розмовляли. Я не розуміла, що саме вони казали. Вони схопили маму, кинули її на підлогу там, на кухні, переді мною. Схопили розжарену праску і притулили... сюди, до грудей. Вони удвох сиділи на ній. Вона не кричала. Зціпила зуби, щоби малі її не почули...

Заффі підводиться, йде перевірити, чи спить у своєму візочку Еміль, потім знову сідає поруч із Андрашем на могильну плиту. Її очі сухі.

Андраш питає:

— Вони її..?

— Так.

— Тебе також?

— Так.

— А потім вони її вбили?

— Ні... Ні. Вона себе вбила сама. Тоді був листопад, як і тепер. Стало помітно, що вона при надії, а мій батько повернувся лише у вересні.

Андраш, поставивши лікті на коліна, нахиляється уперед і ховає обличчя в руках.

— Вона убила себе?

— Так. Після росіян вона стала іншою. Ніби... закам’яніла. Не співала, майже не говорила, а вночі всі чули, як вона плакала... Знайшов її маленький Петер. Він трохи доросліший за нашого Еміля. Заповз на кухню отак, ручками й ніжками — і знайшов її там... Вирішив, що вона грається з ним. Спробував стати на ніжки, аби схопити її за ноги, що бовтались у повітрі...

Минає кілька хвилин — довгих і сірих, мовчазних. Заффі констатує, що вона ще дихає, що ще вдихає паризький вогкий туман.

— Багато хто... — нарешті веде вона далі глухим голосом. — Не лише мама. У нашому кварталі... принаймні п’ятеро або шестеро наших знайомих. Відкривали газ, вішалися, приймали отруту... Потім нами опікувалася сусідка. Фрау Зільбер, мама моєї подружки Лотти, яка загинула. І її чоловік теж загинув — на фронті. Проте... не знаю... Мама, напевно, розповіла їй про росіян... Вона... Фрау Зільбер... була груба зі мною. Била паском... по спині, по обличчю... гадаю, вона боялася... бо це... сталося, тож... вона боялася, що я зіпсувалася... Відокремила мене від малих, особливо ж від моїх сестричок...

— А де твої сестрички тепер? — питає Андраш.

— Не знаю. Все закінчилось — і я не знаю.

Вона знову глибоко вдихає сіре й вологе повітря Парижа. Вона тут, у цьому місті.

— А ти? — питає вона. — Маєш братів і сестер?

— Ні, — відказує Андраш. — Я єдина дитина.

— Твоя матуся, певно, сумує?

— Авжеж, напевно.

Пізніше, у нестерпній спеці майстерні Заффі, схилившись над візочком, міняє Емілеві пелюшки. Андраш стоїть поруч, дивиться, як вона витирає сіднички дитини, як дує їй на животик, аби розсмішити. Роздивляється малюсінькі органи дитини — і потроху Андрашове обличчя знову стає далеким і суворим. Відчувши цю зміну, Заффі підводить на нього очі.

— Моя мати, — каже нарешті він, — коли я поїхав, сказала мені не... якщо матиму сина, не... не обрізати його.

— Вона так сказала? Чому?

— Бо... все могло початися знову. Щоби не впізнавали. Є одне прислів’я... Ліпше жид без бороди, аніж борода без жида.

Заффі сміється, зворушена. І опускає очі. Знову цілує синочка в животик. І шепоче йому:

— Чуєш, Еміле? Чуєш, що каже твій тато? Тебе залишать отак! Гаразд, ти згоден?

І вона пустотливо торкається пальчиком крайньої плоті хлопчини.

Наближається Різдво.

21 грудня де Ґолля обирають зі значною перевагою: шістдесят тисяч із вісімдесяти тисяч виборців (ще немає мови про загальне виборче право) віддають голоси за того, хто обіцяє розібратися в алжирському питанні.

Як і обіцяв тогоріч Заффі, Рафаель купує ялинку і виймає з шаф кулі, гірлянди й іграшки, якими тішився в дитинстві.

Мати, як і раніше, відмовляється зустрічатися з чужинкою. (Вона