Читати книгу - "Шизґара"

— Важко не помітити, — сказав, а сам подумав, що, мабуть, то Свєтка стояла на балконі й витріщалася на нього, і він від того відчував дискомфорт, котрий тепер, коли вона всілася поряд, лише збільшився: от зараз з'явиться «мала» й побачить його зі Свєткою… Нічого такого, але… самі розумієте. Та з під'їзду на ганок вийшла не Лена, а його колишній однокласник Сашко Рибак з порожньою авоською.[50] Він розгубився, побачивши парочку на лавці під вишнею, видав цілу чергу пострілів очима: на нього — на неї — на нього — на неї, потім помахав рукою в стилі «дорогий Леонід Ілліч на Мавзолеї» — лікоть притиснутий до тулуба, долоня на рівні обличчя, що, мабуть, мало означати «загальний привіт», і затюпав у бік продуктового на Філатова. На Рибакові були саме чухаси «Miltons», панічно небажані з Олексієвої точки зору. Ні, десь на городі в них попрацювати, на крайній випадок з батьками до лісу чи на дачу поїхати — ще так-сяк, чухаси і є абсурдно-безпонтовим одягом для брудних робіт під час непарадних виходів за межі цивілізації, а вже по хліб мотнутися — западло, бо містом. Сам же Рибак чітко знав різницю між джинсами й чухасами, але батьки — інженерно-технічні працівники — сказали: «Коли сам зароблятимеш, куплятимеш, що схочеш»; такого друга, як Сашко Шварцберг у Олексія, він не мав, і тому змушений був змиритися.

— А ти чого сидиш в нашому дворі? — спитала Закринична.

«А от зараз подивимося: на всю голову чи частково», — промайнула шалапутна думка в хлопця. Він чітко розумів: якщо на всю голову, то може учинити будь-яку сцену: кому ж приємно втрачати симпатика, навіть попри те, що ще вчора він потрібний був лише для того, щоб перед ним розіграти виставу театру одної актриси «Не плекай надії даремно».

— А що, не можна? На одну дівчину чекаю, — як про щось самоочевидне сказав він.

— А на яку? — вела вона своє, начебто крім неї ще якоїсь іншої дівчини, що заслуговує на увагу хлопців, в цьому дворі просто бути не могло. — Невже на Стрілецьку? Ну-ну. Так це правда, я думала здуру теревенять, що ви зустрічаєтеся?

— А ти здивована? — хмикнув Олекса.

— Відверто кажучи, так. Приїхала оце з моря, а тут такі новини…

«Інформаційне агентство «Одна баба сказала», — подумав він та іронічно глянув на неї.

— Ну, гаразд, поки що зустрічайтеся, а там подивимось, — холодно зі значенням сказала білявка, звелася на свої рівні та стрункі й повільно пішла собі — чомусь теж в бік магазина. Здавалася, від неї аж віяло гордовитою зневагою.

«Подивитися ти зможеш лише з балкону, як оце допіру», — мовчки з цинічною посмішкою підморгнув він презирливій спині й зробив остаточний висновок. — «Бач, як на неї заглядався, так не входив до кола її інтересів, а як іншу вподобав — одразу потрапив. Очевидно, таки не на всю голову, але зі своїми тарганами, причому такими, що ой-ой! Дихлофосом тільки й труїти…» Те, що новину переповіли Закриничній, його не здивувало: районні пліткарі й плетухи з огляду на брак новин у канікулярно-відпускний період, продовжували активно перемивати їм з малою кісточки.

Лишень Закринична зникла за рогом, з під'їзду вийшла Лена:

— Привіт, про що задумався?

— Про тарганів, — ошелешив її він.

— ??? — німо витріщилася на Олексу дівчина.

— Розумієш, трапляється так інколи: дивишся — буцімто нормальна людина, а в неї в голові таке коїться… До речі, ти купальника прихопила? Може, зблотуємо народ мотнутися десь скупатися? На Золотий чи ще куди…

— Уже на мені, я як знала, що ти схочеш…

16. Про аварію та дзю-до

Але купатися не довелося: не встиг П'ятак зібратися в основному складі, як примчав захеканий Котя й повідомив жахливу новину:

— Сява Фортуна вчора розбився на мотоциклі.

Німу тишу, що впала зненацька на компанію, хрипко розірвав Сорока:

— На якому ще мотоциклі? В нього не те що мoтика — мопеда нема!

— А на Чабановому, — сказав обізнаний на всіх новинах Котя. — Гітарист його в розстрочку купив.

Це було схоже на правду. Чабаненко мав досить новий «Мінськ», і районом давно гуляли смутні чутки, що він хоче його продати, Фортуна ж марив мотоциклами. А були хлопці однокласниками — могли й домовитися.

— Хоч не на смерть? — жахнулася Оленка Ярова.

— Та ні, — зітхнув Котя. — Нога поламана, два ребра, струс мозку. Що характерно: на задньому сидінні з ним Бєца їхав — так на ньому — ані подряпини.

Якби цей Бєца не потрапив у аварію разом із Фортуною, не бути би йому в нашій історії ні за що: гидотник, схильний до чвар скнара. Не цікавий він був нікому. Не те, що Сява.

— Тут же як вийшло? — вів тим часом своє рудий механік. — Вони по Кудрі вниз гнали, а з Чигоріна на «копійці» якась мадама виїздила… А там же кущі — видимість обмежена, вона висунула капота — вони й впилялися.

— Так вона в усьому й винна! — пристрасно заявила гаряча шанувальниця таланту Фортуни Ярова.

— Якщо по совісті, то вона: наші-то їхали по головній, а вона — по другорядній, та от яка оказія: у Сяви прав нема. От чує моє серденько: зроблять його винним…

— А в якій він лікарні? — не вгавала Оленка.

— Кажуть, до Жовтневої[51] повезли…

Одразу виникла ідея їхати всім натовпом провідувати музиканта. Чи потрібні вони там на другий день по аварії — нікому в голову не запало. Купили на лотку вишень й поїхали: п'ятнадцятий тролейбус від Печерського мосту до самої лікарні ходив.

…

— Куди такою оравою? — рішуче запротестувала бабка в білому халаті, що охороняла вхід до хірургічного корпусу. — Та ще й без халатів?

З'ясувавши, що до чого, охоронниця заявила:

— Одного пущу. От його, — вибрала вона Сороку. — Ось тобі халат, йди, синку, неси передачу й привіт від усієї компанії.

Тоді — не зараз, зайти до лікарні без перепустки, виданої хоча б завідувачем відділенням, було дуже непросто, чесно кажучи, Сороці поталанило, сподобався, чи що…

— А чого ви саме його вибрали? — поцікавився Котя, коли Сорока пройшов усередину.

— А кого? — здивувалася бабця. — Тебе? Ти, рудий, шалапут шалапутом — по замашках видно, а в того — очі добрі.

Це було правдою, проти якої не попреш: Ігор Гамзєєв на прізвисько Сорока вирізнявся погідним добрим характером.

Він незабаром з'явився, витративши на побачення з Фортуною не більше