Читати книгу - "Моя неймовірна подруга"

— Ти коли-небудь каталася в машині?

— Ні.

— То сідай, покатаємося.

— Мені батько не дозволяє.

— А ми йому не скажемо. Коли тобі ще випаде можливість покататися на такій машині?

«Ніколи», — подумала про себе я. А вголос відповіла, що ні, і продовжувала казати «ні» до самого скверу, коли врешті автівка набрала швидкість і блискавкою зникла за новобудовами. Я відмовилася тому, що якби мій батько дізнався, що я сіла в ту машину, то, попри його м’яку й лагідну вдачу, попри його любов, він би точно забив мене до смерті, в той час як мої два брати, Пеппе та Джанні, хоча ще й малі, змушені були б — якщо не відразу, то через кілька років — спробувати вбити братів Солар. Не існувало якогось писаного закону на цей випадок, просто всім було відомо, що слід робити саме так, і все. І Соларам про це було відомо, а тому вони поводилися чемно, обмежилися лише запрошенням сісти в машину.

Не настільки чемно вони повелися згодом з Адою, старшою дочкою Меліни Каппуччо, божевільної вдови, що влаштувала скандал під час переїзду родини Сарраторе. Аді минуло чотирнадцять років. У неділю вона нишком, щоб не бачила мати, підфарбовувала губи, і зі своїми довгими рівними ногами та ще більшими, ніж у мене, грудьми здавалася дорослою і дуже гарною. Брати Солари почали зазивати її, дійшло до того, що Мікеле вхопив її за руку, відчинив дверцята машини і затягнув усередину. Вони привезли її назад, на те саме місце, через годину, і Ада видавалася трохи роздратованою, а трохи — веселою.

Хтось із тих, хто бачив, як Аду насильно всадовили в машину, сказав про це Антоніо, старшому братові Ади, що працював механіком у автомайстерні Ґоррезіо. Антоніо був справжній трудівник, дисциплінований, скромний, тяжко вражений як наглою смертю батька, так і психічними розладами матері. Не сказавши жодного слова ані друзям, ані родичам, він пішов до бару «Солара», і коли там з’явилися двоє братів, почав мовчки гамселити обох кулаками без будь-яких передмов. Кілька хвилин йому це вдавалося добре, аж поки з бару не вийшов батько Солара та один з барменів. Учотирьох вони відлупцювали Антоніо до крові, і ніхто з перехожих, ніхто з відвідувачів не заступився за нього.

Ми, дівчата, розійшлися у думках щодо цього випадку. Джильйола Спаньйоло та Кармела Пелузо були на боці двох Солар, але тільки тому, що вони гарні і в них була «міллеченто». Я вагалася. У присутності подруг схилялася на бік Солар: і ми одна перед одною змагалися, хто з нас більше впадає за ними, бо вони насправді були дуже привабливі, і ніхто з нас не зміг утриматися від спокуси, щоб не уявити себе поряд з одним з братів Солар в машині. Водночас я розуміла, що вони повелися дуже погано з Адою і Антоніо. Хоча він і не був гарним, не мав таких м’язів, як у них, адже вони щодня ходили до спортзалу тягати гирі та піднімати штангу, та все ж йому не забрак­ло мужності заступитися за сестру. Отож у присутності Ліли, яка не вагаючись виступала на захист Антоніо, я теж висловлювала пару слів на його підтримку.

Одного разу наша суперечка так нас розпалила, що Ліла, можливо, тому що її тіло ще не було таким розвиненим, як наші, і вона не пізнала на собі того задоволення-страху, яке ми відчували від погляду братів Солар, раптом зблідла ще більше і заявила, що якби з нею сталося те, що сталося з Адою, то вона, щоб не завдавати неприємностей батькові та братові Ріно, сама б розправилася з тими двома.

— Так Марчелло й Мікеле навіть не дивляться у твій бік, — сказала їй Джильйола Спаньйоло, і ми подумали, що Ліла, напевне, зараз розсердиться. Але вона відповіла серйозно:

— Краще так.

Вона залишалася тендітною, як і раніше, але натягнутою, мов струна. Я з подивом розглядала її руки; за короткий проміжок часу вони стали такими, як і в її брата Ріно та в батька: шкіра пальців загрубіла й набрала жовтуватого відтінку. Незважаючи на те, що це не входило в її обов’язки у майстерні, вона взялася до роботи чоботаря: готувала дратву, порола, проклеювала, обробляла краї і через деякий час майстерно користувалася інструментами Фернандо, майже на рівні з братом. Саме тому того року про латинь вона в мене так нічого й не запитала. Натомість одного разу вона взялася розповідати мені про свою нову задумку, яка не мала нічого спільного з підручниками й навчанням. Вона намагалася переконати батька почати виробництво нових черевиків. Але Фернандо її навіть слухати не хотів. «Шити черевики вручну, — казав він їй, — це мистецтво, в якого немає майбутнього. В наш час усе роблять машинами, а машини коштують грошей, а всі гроші або в банках, або в руках у лихварів, а не в кишенях членів родини Черулло». Та вона стояла на своєму, щиро розхвалюючи його: «Так, як вмієш шити черевики ти, татку, більше ніхто не вміє». А він відповідав їй, що хоча це правда, тепер усе вже робиться на фабриках, у серійному виробництві, з низькими витратами, а оскільки він теж колись працював на фабриці, то добре знав, яке барахло потрапляло у продаж. Але що поробиш: люди, якщо їм треба купити нову пару черевиків, тепер більше не йдуть до чоботаря району, а біжать до крамниць Реттіфіло. Тож навіть якщо захотіти виробляти якісне взуття ручної роботи, потім його не продати, — викинеш гроші і час, тільки розоришся.

Ліла не дала йому себе переконати, і як то завжди бувало, перетягнула на свій бік Ріно. Брат спочатку підтримав батька, роздратований тим, що вона пхає носа в чоловічу справу, де мова йшла не про підручники, і знавцем був він. Але потроху вона таки його приманила, переконала, і тепер він через день сварився з Фернандо, повторюючи ті слова, що вклала йому в голову Ліла.

— Хоча б спробуймо!

— Ні!

— Ти хоч бачив, на якій машині роз’їжджають Солари, бачив, як добре розкрутилася ковбасна лавка Карраччі?

— Я бачив, що хазяйка галантерейної крамниці, яка збиралася відкрити швейний салон, передумала. А ще я бачив, у яку халепу загнав себе Ґоррезіо з автомайстернею, коли послухався свого дурного сина.

— Але Солари все більше розширяються!

— А ти думай про свої справи і не пхай носа у справи Солар!

— Біля залізниці будують новий район.

— А мені що з того?

— Тату, люди почали заробляти більше і готові тратити гроші.

— Люди витрачають гроші на їжу, тому що їсти хочеться щодня. А от взуття, по-перше, не їдять, а по-друге, його можна віддати в ремонт і потім носити ще років двадцять. Наша робота, як воно мені видається на сьогодні, — ремонтувати взуття і все.

Мені подобалося, як той хлопець, що зі мною завжди поводився люб’язно, але був здатний на такі жорстокості, що лякали навіть його батька, за будь-яких обставин підтримував сестру. Я заздрила