Читати книгу - "Потопельник у рожевих рукавичках"

І тоді, недобрим словом згадуючи власну неспортивність, подолала паркан. Вмостилася в кущах. Звичайні порічки, ще без ягід. Якщо на хвилину прилягти, подивитися знизу — вимальовується справжня фантазія. Щоправда, світла, принадна. Гілки, вкриті чітко вирізьбленим листям — ніби звивисті вулиці маленького теплого міста, кожний листок — зелений будиночок. Добре у цьому місті, там нікому не болить, нікого не ображають.

А тут, хоча й називається кооператив «Зеленим»… Припустити, що тут також усе тепло, мило і чисто?

Соломія до кінця не знала, чого саме чекає у засідці. Якщо господар у бункері, й не збирається найближчим часом залишати його? Або навпаки, саме зараз він не тут, і вона втупилася в пустий будинок, і дочекається, голомозий повернеться, зайде в середину… Яким має бути її план?

Проте, нарешті вона дочекалася хоч чогось. Голомозий з будинку вийшов. Зачинив двері на замки.

Лобода здавала собі справу: те, що вона збирається зробити зараз, тягне не на дрібне хуліганство, о, ні, це серйозніше. Проте… Якщо її припущення, яке сьогодні набрало чітких обрисів, підтвердиться, й саме тут знайдуться якісь докази — то все одно. «Буде енд, буде енд», — мимовільно повторювала вона собі слова Ліни. Якщо ж не отримає нічого, може, їй удасться змитися звідси непомітно, так само, як пробралася у «Зелений».

Соломія зняла з себе цупку і довгу лляну розлітайку. Цю милу «шкірку» цегляного кольору вона купила ще взимку, на секонді, в отому круглому, немов цирк, гендлі на Позняках у Києві. Купила, коли мріяла про теплу весну. «Маю весну гарячу. І зараз вона розжариться до межі».

Але якщо діяти, то час. Лобода лишилася в улюбленій просторій «хламиді». А тканиною верхньої кофтини обернула руки й щосили вдарила ними у скло.

Не порізалася. А криваву подряпину на плечі нажила уже тоді, коли залазила в отвір.

Отже, бункер. Біля однієї зі стін тут книжкові полиці, від підлоги до стелі. Ось воно, так і є, серед іншого — купа дешевої псевдоезотерики. Еклектична суміш з чорної магії, всіляких рунвір. Тут же неоязичництво-вікканство, з його ніби безневинним «Духовний шлях, заснований на вшануванні природи». О, затесалися й респектабельні міфи Давньої Греції, ага, іще щось про єгипетських богів та богинь.

Ноутбук і принтер — на акуратному письмовому столі. Недешеве офісне крісло. Лобода розбудила екран порухом мишки. Компа не вимкнено, й головне, не запаролено!

…А в Нижніх Боках, тимчасом, оговтувалися від сказаного Ліною.

— Мій… отець — мерзотник. Брудним збоченцем він був завжди, але тепер, напевне, остаточно з’їхав з глузду. Та й раніше…

Пам’ятаєш, Лесю, він приїздив у Черкаси, перед нашим дипломом? У якихось своїх справах, поселився у готелі. Так ось, він тоді приставав до Тані, так, приставав у найбруднішому сенсі. Покликав її до себе, сказав, що допоможе з англійською, вона ж, пам’ятаєш, до мов не дуже. Ну, й поліз. Причім, ніс маячню, з піною на губах, про якийсь обов’язок великого всюдисущого Батька.

Але коли вона скочила до вікна, і збиралася закричати, він ніби прокинувся. Тетяна каже, що заговорив до неї іншим голосом, таким розміреним, викладацьким. Сказав, що, мовляв, у житті не треба боятися ніякої гри, а тут, мовляв, нічого й не сталося, цілком спокійно сказав, й не перечив, коли вона пішла. Я тут Таньці вірю. Не питайте, чому вірю!

Я мовчала. Лесю, вона сказала, якщо я тобі розповім, то ти згидишся мною, через нього, почнеш мене уникати. І — знайте, у нього на лівій руці, на мізинці, довжелезний ніготь…

Всі заговорили одночасно.

— Лі, бідолашко, ти жила з усім цим! — це, звичайно, Лесечка.

— Такий ніготь — прибамбас старовинний, ніби так на мізинцях відрощували масони? — Заєць, коли був зніченим, не червонів, а просто ніс щось не до пуття.

— Масони — не масони, а такі мерзькі пожовклі кігті я видів у жлобів, які строять з себе… Та тьху на манікюри! Душу б з гада витрусити! — вибухнув Ігор.

А Віталій мовчки розвернувся, і, намацуючи мобілку в кишені широких синіх слаксів, пішов геть.

Гей, варто б йому озирнутися, хоч на секунду, побачив би, яким поглядом здатна дивитися Ліна, причім, саме на нього… Проте, він явно кудись поспішав.

Лобода нишпорила в бункерному комп'ютері. Маячня, збережена в документах, мала претензійний заголовок: «Народження Бога».

Афіна-Паллада, що вирішила вигулькнути на світ саме з голови Зевса, сусідувала з Ізидою-Озирисом, які були не тільки братом і сестрою, а містичним подружжям. І далі, далі…

«Юнг про бажання кровозмішення: для того, аби народитися знову, причім, неперевершеним, треба знову потрапити у лоно своєї матері. А для того, аби народитися вічно молодим, варто потрапити у лоно своєї дочки? Юнг вважає, що будь-яка жінка, яка є генетично близька тобі, є субстантом матері!!!» «Подвійна генетична близькість. Онучка, яка одночасно є дочкою. Вікканські трави збережуть плідність вічного Батька надовго, і коли субстант доросте до овуляції, настане час…» «Тільки так, тільки з одного кореня! Брат і сестра. Великий Батько не винен, що свого часу сестра не дала йому засіяти своє лоно…»

І ще, ще, таке ж сплутане, навіжене. І — нав’язливий мотив розтятої голови.

Годі було намагатися прочитати усе. Соломія вихоплювала рядки. А перед тим, як зануритися в це словесне трясовиння, вона відчинила внутрішні двері, мало ж тут бути ще одне приміщення, те, із заґратованим вікном.

Ага, щось на зразок кухні-передпокою. Вхідні двері замкнено. На круглому білому столику — блендер із залишками огидної рожево-сіруватої суміші. Стривайте, чого ж огидної? Поряд, на скляній тарелі, виблискують великі рожеві трускавки. Рідина в блендері, це всього-на-всього молочно-ягідний коктейль. Трускавки зараз офігенно дорогі. Чи скуштував вже малий Богдан цієї весни хоч ягідку?..

Лобода притьмом повернулася до комп’ютера. Була впевнена — знайдеться ще один цікавий файл. Куди перекачано кілька сторінок з маячні про народження Бога. І закинуто в текст рядки про пристрасть до батька, ті, які нібито вийшли з-під пальців Ліни.

Соломія не помилилася. Вона знайшла, вона побачила й це.

Але тут — опа! — у бункері раптом стало темно. Хтось, з подвір’я, різко зачинив дерев’яні віконниці.

Втікати нікуди. Отже, не мало значення, чи зрушиться вона з місця. Проте, Лобода інстинктивно піднялася, вийшла з-за стола. Тепер вона стояла на дивному квадраті підлоги, на який звернула увагу, коли тільки-но потрапила в бункер. Дошки тут були такими само, як всюди, проте, це був саме виокремлений чималий квадрат, його межу з усіх боків позначала