Читати книгу - "Книга Піску. Пам’ять Шекспіра"

Я зачекав до ранку. Поївши рису й випивши чаю, згадав, навіщо сюди приїхав. Зважив подумки вчорашні події, але так і не збагнув, що сталося. Всі дивилися на мене спантеличено, майже перелякано, та коли я сказав їм, що хочу впіймати звіра з такою дивною шкурою, сприйняли мої слова з полегшенням. Хтось завважив, буцімто бачив звіра на краю джунглів.

Серед ночі мене розбудили. Якийсь хлопець повідомив, що у нього втекла з кошари коза, й, шукаючи її, він узрів на іншому березі річки синього тигра. Я був подумав, що в тьмяному світлі місяця-молодика неможливо визначити колір, але всі підтвердили слова хлопця, а один з присутніх, який доти мовчав, мовив, що також бачив звіра. Озброївшись рушницями, ми вийшли в ніч, і я побачив, — а може, то мені привиділось, — котячу тінь, що зникла в мороці джунглів. Кози не знайшли, але вполювати її міг не конче синій тигр. Селяни збуджено показали мені сліди, які, звичайно, нічого не доводили.

Минула не одна ніч, перш ніж я збагнув, що така фальшива тривога — справа буденна. Місцеві мешканці не гірше за Даніеля Дефо вигадували побічні ознаки. Тигра могли спостерегти о будь-якій порі і будь-де — від рисових полів на півдні до чагарників на півночі, однак невдовзі я завважив, що свідки змінюють одні одних з підозрілою послідовністю. Хоч би коли я нагодився, завжди виявлялося, що тигр щойно втік. Мені щоразу показували відбиток лапи й щось таке, що він встиг зламати, але рука людини здатна фальсифікувати сліди тигра. Кілька разів я бачив мертвого собаку. Одної місячної ночі ми привели для приманки козу, але марно чекали до світанку. Спершу я гадав, буцімто вони щодня вдаються до таких вигадок, щоб якнайдовше мене затримати, бо я зробився благодійником села: люди продавали мені харчі й виконували у мене хатню роботу. Щоб перевірити це припущення, я сказав їм, що збираюсь пошукати тигра в іншій місцині, вниз за течією. Мене здивувало, що всі схвалили мій намір. А проте я й далі впевнювався, що існує таємниця, яку всі старанно від мене приховують.

Я вже казав, що лісиста гора, біля якої притулилося село, не була надто високою; її втинало плоскогір’я. По інший бік, на захід і на північ простягалися джунглі. Схил не був крутим, тож надвечір одного дня я запропонував їм піднятися на гору. Мої прості слова їх збентежили. Хтось заперечив, мовляв, схил стрімкий. Найстарший з прикрістю мовив, що це неможливо. Гора священна, й існують чарівні сили, які забороняють сходити на неї. Смертні, які топтали її ногами, ризикували збожеволіти чи осліпнути.

Я не наполягав, але тієї ж ночі, поки всі спали, тихо вислизнув з халупи й без великих зусиль почав сходження. Стежки не було, й зарості уповільнювали мою ходу.

Місяць даленів на обрії. Я уважно придивлявся до всього, мовби передчуваючи важливість того дня, можливо, найважливішого в моєму житті. Досі пам’ятаю темне, подекуди майже чорне, пале листя. Благословлялося на світ, але в хащах не співав жоден птах.

Двадцять чи тридцять хвилин, — і я вже видерся нагору. Повітря тут було свіжішим, ніж у селі, що задихалося випарами біля підніжжя. Я пересвідчився, що стою не на вершині, а радше на такій собі не надто просторій терасі; вздовж схилу вгору тяглися джунглі. Я відчув себе вільним, начеб життя в селі було моїм ув’язненням. Мені було байдуже, що його мешканці хотіли мене ошукати; для мене вони певною мірою були дітьми.

Що ж до тигра… Численні невдачі встигли підточити мою цікавість і віру, однак я майже машинально почав шукати сліди.

Земля довкола була потріскана й піщана. В одній з розколин — всі вони були неглибокими й, розгалужуючись, переходили в інші — я впізнав знайомий колір. Неймовірно, але це був синій колір тигра з мого сну. Краще б мені ніколи його не бачити. Я уважно придивився. Розколина була всіяна однаковими круглими камінцями — гладенькими, діаметром у кілька сантиметрів. В їхній однаковості було щось штучне, вони нагадували фішки.

Я нахилився, опустив руку в розколину й видобув кілька камінців. Відчув лоскіт. Поклав жменю камінців до кишені, де лежали маленькі ножиці й лист з Аллахабада[160]. Цим двом випадковим речам судилося відіграти певну роль у моїй історії.

Вже в халупі я зняв піджак. Простягнувся в ліжку, й мені знову наснився тигр. Я помітив уві сні: звір був того самого кольору, що й камінці і тигр, який снився мені раніше. Мене розбудило проміння, що било просто в лице; сонце стояло вже високо. Я підвівся. Ножиці й лист заважали видобути з кишені кружальця. Я витягнув жменю й мені здалося, що там залишилися ще дві чи три. Рука знову відчула лоскіт і затремтіла, зробилася гарячою. Розтуливши пальці, я завважив, що камінців було тридцять чи сорок. Я міг би за-присягтися, що поклав до кишені не більше десяти. Не було потреби їх перераховувати, щоб упевнитися, що кружалець побільшало. Я склав їх в одну купу й спробував полічити по одному.

Проста дія виявилася неможливою. Я пильно вдивлявся в кожний камінець, діставав його двома пальцями — великим і вказівним, але, відкладений убік, він обертався на багато камінців. Я впевнився, що в мене немає гарячки, й повторив дослід багато разів. Кляте диво повторювалося. В ногах та паху я відчув холод, мої коліна тремтіли. Не знаю, як довго це тривало.

Не дивлячись на кружальця, я знову згромадив їх, а тоді жбурнув жменю у вікно. З дивною полегкістю відчув, що їх поменшало. Я щільно зачинив двері й простягнувся на ліжку. Спробував прибрати ту саму позу, бажаючи упевнитися, що все це сон. Щоб не думати про кружальця й якось згаяти час, я повільно повторив уголос вісім правил і сім аксіом фізики. Не знаю, чи це мені допомогло. Я повторив своє заклинання, коли зненацька почув стукіт у двері. Несамохіть злякавшись, що хтось міг підслухати, як я розмовляю сам з собою, прочинив двері.

На порозі стояв найстаріший з місцевих, Бгаґаван Дас. Його поява повернула мене до дійсності. Ми вийшли. Я мав надію, що кружальця зникли, але