Читати книгу - "Хочу тебе кохати, Олена Тодорова"

Я під тебе підлаштовуватися не збираюся!

© Варвара Любомирова

Довго ламати голову над тим, де Кір роздобув таку величезну суму грошей, не доводиться. Через кілька днів він приїжджає в універ не на знайомій усім і кожному помітній дорогущій машині, а на автомобілі в рази скромнішому.

- Не зрозумів... - видихає ошелешено Філя, коли Бойко підходить до нас. Здається, така заміна машини бачиться йому катастрофою. Ми з Чарушиним мовчимо, але, звичайно, теж здивовані. - Що за корито? Де твоя фільдеперсова ексклюзивна тачка?

Ну, з коритом це Фільфіневич, звісно, на емоціях загнув. Нормальна машина. Не якийсь старий мотлох. Просто, як я підозрюю, класом нижче і в стандартній заводській комплектації.

- За межами Одеси тепер катається, - повідомляє Кір нібито спокійно, але в погляді, який він відводить, нібито щоб із кимось привітатися, миготить туга.

У мене стискається серце. А за мить роздувається і розганяється, як божевільне. Одразу у скронях стукає і шумом забиває слух.

- То ти продав її? - здогадується Філя, тоді як ми з Артемом продовжуємо мовчки спостерігати. - Сука, на хуя?

"Через мене?" - схвильовано думаю я.

Ні, не може бути... Бойко б не пішов на це заради мене. Ні ж...

- Бабло терміново знадобилося, - хриплувато видихає він, дивлячись при цьому мені в очі.

І ця відповідь мене ніби цвяхами до землі прибиває. Поворухнутися не здатна. Навіть дихаю насилу. До всього іншого, ще й червонію.

Навіщо? Ось навіщо він це зробив?

- Чому мені не запропонував? Ну, бля, Бойка... Я б забрав, - журиться Фільфіневич.

- Хрін тобі, - жорстко виштовхує Кір. - Не буде її в місті.

Очевидно, що та машина була дорога йому. А Бойка не з тих, хто вміє ділитися. Подумати тільки, потурбувався штовхнути тачку десь за межами регіону, щоб навіть випадково ніде не побачити.

- Гаразд, мені пора. Скоро почнеться пара, - подаю голос. Він звучить сипло і схвильовано, але мені начхати. - Побачимося, - кидаю Артему і йду.

Утім, далеко піти мені не дають. Бойко наздоганяє біля входу в корпус. Перегороджуючи шлях, демонстративно відчиняє переді мною двері. Дивиться при цьому так сердито, що фіг зрозумієш, до чого ця "галантність"?

Я знову без годинника. Чорт знає, що там із цим пульсом... Але я задихаюся. По шкірі озноб біжить, а на вулиці ж сонце в самому розпалі.

- Могла б хоч привітатися, - кидає Кір закид, коли вже коридором ідемо.

- Привіт, - нібито спокійно кидаю я, дивлячись виключно прямо перед собою.

Про його реакцію судити не можу. Я її просто не бачу.

Напевно знову незадоволений, раз мовчить. Зуби стирає? Пофіг.

- О котрій годині сьогодні закінчуєш? Заберу тебе.

- Я що, по-твоєму, річ, щоб мене забирати? - випалюю сердито.

Бісить мене і сам факт того, що він ув'язався, і те, що всі на нас, не приховуючи цікавості, витріщаються. Ну так, Бойка крутіша за мене знаменитість. Тобто, я-то в негативному значенні, а ось Кіром якраз захоплюються. Якими б не були його стосунки з батьком і відхід на вільні хліби, він усе ще є тут царем.

- Якби я вважав тебе річчю, очевидно, що не питав би, - злиться у відповідь. - А звалив би на плече і забрав. Просто зараз.

- Мені, на відміну від тебе, вчитися треба!

- То вчися! Я, чи що, тобі не даю? Просте запитання поставив. Коли ти закінчуєш?

- Ніколи!

Перехоплює мене, перш ніж я встигаю забігти в аудиторію. Підштовхує до стіни і нависає, відгороджуючи з обох боків руками.

- Центуріон, - ці бісячі попереджувальні інтонації.

- Перестань мене так називати, - шиплю, коли Бойко нахиляється нижче. Він не реагує. Майже торкається своїм обличчям мого обличчя. Усередині мене щось відбувається. Хвилювання виривається з-під тиску контролю, і далі я тараторю вже зовсім іншим, жалюгідним і плутаним тоном: - Слухай, Кір, я тобі віддам гроші. Сьогодні ж. Вони лежать. Я їх не чіпала. Ти зможеш забрати машину назад?

Його щелепи стискаються. Ніздрі жорстко роздуваються. І дивиться він з-під вій так, ніби вбити мене готовий.

- Так справи не робляться, - висікає приглушено. - Договір відбувся. Пізно давати задню.

Усе це з таким тиском і холоднокровністю вимовляє, немов і не мій Кір... Тобто він і так не мій! Просто... Звучить, як хтось зовсім чужий і жорстокий.

Мені стає страшно. І сумно.

А ще мене кидає в жар, коли я допускаю думку, що близькість між нами все ж таки відбудеться.

- Сьогодні й завтра я не можу, - намагаюся говорити таким же діловим тоном, як і він. Однак швидко зриваюся: - Присягаюся!

- До ночі в академії стирчати збираєшся?

Не вірить, що зайнята.

- Ні... У мене планові візити до фахівців, - зніяковіло зізнаюся я. - Перенести не можна. Присягаюся!