Читати книгу - "На уламках щастя, Дана Лонг"

«Дядько Богдан. Як же так...»

– Рито, як він зараз? – мій голос нервово тремтить.

– Я дзвонила в лікарню, але мені нічого не сказали. Начебто родичі просили про нерозголошення інформації про стан здоров'я Вашого дядька.

– Давно це сталося?

– Два дні тому.

– А ти випадково не знаєш, у яку лікарню його поклали? – у мене раптом виникає божевільна ідея. Я будь-що-будь маю поїхати туди й побачитися з ним.

– У першу міську.

– Дякую тобі, Рита. У мене буде до тебе одне прохання. Будь ласка, не кажи нікому, що я дзвонила і цікавилася здоров'ям дядька. Для мене це дуже важливо!

– Так, звісно, я нікому не скажу, – трохи здивовано погоджується вона.

– Дякую тобі, бувай, – я скидаю виклик і розмірковую про подальші дії.

«Мені обов'язково потрібно потрапити до нього в лікарню. І я знаю, хто мені в цьому допоможе».

Недовго думаючи, я відкриваю телефонну книгу і бачу один єдиний номер. Натискаю на виклик і подумки прокручую в голові наш діалог, але телефон Мирона виявляється вимкненим. Я набираю його повторно, але результат той самий.

«Навіщо давати надію і ось так зливатися. Сам же сказав, що я можу звернутися до нього по допомогу в будь-який час, а коли знадобився, так до нього не додзвонитися».

Я злюся на Мирона. Він був моєю єдиною надією і ось що тепер робити.

«Гаразд, якось сама спробую вирішити цю проблему».

Я приймаю рішення повернутися в місто.

Раптово відчиняються двері і в будинок входить Андрій. Я швидко ховаю телефон назад у рюкзак і прикриваю його своїм одягом.

– Не нудьгувала? – його млосний голос п'янить мене.

– Андрію... мені вже час їхати.

У нього миттєво зникає посмішка, і обличчя стало серйозним.

– Коли ти плануєш їхати?

– Якомога раніше. Звідси в бік міста їздить хоч якийсь транспорт?

Він замислюється, пильно вдивляючись у моє обличчя.

– Я відвезу тебе. Мені теж потрібно в місто у справах.

– На чому? – дивуюся, бо не помічала жодного транспорту у дворі.

– На машині, звісно, на чому ж іще. Стоїть за будинком. Дивно, що ти не помітила її.

– Добре, ми можемо виїхати якомога раніше? – для мене дуже важливо не втрачати час, адже невідомо, скільки його залишилося в мого дядька.

– Гаразд, збирайся. За півгодини висуваємося, – він розвертається і виходить із кімнати.

А що мені збирати. Усі мої речі в рюкзаку. Я одягаюся і сиджу в очікуванні Андрія. Погляд мимоволі падає на ліжко. У голові одразу спливають спогади про те, як ми були близькі з Андрієм, які слова шепотіли одне одному в пориві пристрасті. Мені стає так сумно, ніби я втрачаю щось важливе, щось цінне для мене. Ні, це не кохання, але що саме це, я не можу собі пояснити. Мені буде дуже сильно його не вистачати. Я вже сумую, але мені потрібно повертатися в місто і побачитися з дядьком.

За тридцять хвилин, як і казав Андрій, він повертається в будинок.

– Якщо ти готова, то можемо їхати.

Я хапаю свій рюкзак і прямую до виходу.

Ми виїжджаємо з селища на трасу, і Андрій тисне на газ.

– Розкажеш, що за терміновість така? – він поглядає в мій бік, упевнено ведучи машину.

– Мені потрібно в місто, за сімейними обставинами. Андрію, давай без допиту.

Я бачу, як він похмурішає. Вочевидь, його не влаштувала моя відповідь, а іншої в мене, на жаль, немає.

– Як скажеш, – він підтискає губи, і я бачу, як по його обличчю ковзає тінь невдоволення.

Решту шляху ми не розмовляємо.

До міста добираємося менше ніж за годину. Я прошу висадити мене за два квартали від того місця, де живе моя подруга Єва. Я хочу попросити в неї допомоги, адже звернутися мені, власне, більше ні до кого.

– Дякую, що підвіз. Та й узагалі дякую тобі за все. Ти зробив для мене набагато більше, ніж можеш собі уявити, – я відчиняю двері машини.

Мені чомусь здається, що зараз він зупинить мене, скаже, щоб я не йшла, адже нам було так добре разом і він хоче бути зі мною, але, на жаль. У салоні стоїть тиша, а його обличчя виражає якусь байдужість.

Він сидить, не промовивши ні слова, дивлячись перед собою на дорогу. Мені неприємно від того, як він ігнорує мене, але я нічого не можу змінити. Рома дуже небезпечна людина і я не можу ризикувати, і будувати зараз стосунки з іншим чоловіком.

Я виходжу з машини і закриваю за собою двері. Андрій одразу ж зривається з місця і їде. З сумом дивлячись йому вслід, я вирішую, що не шкодуватиму про ті чотири дні в тому будиночку. Нехай це залишиться для мене лише приємним епізодом, про який я буду часто згадувати.