Читати книгу - "Девід Копперфілд"

— Я хотіла б, щоб містер Мікоубер, якщо можна так висловитися, — доводила місіс Мікоубер, — сам був, подібно до Юлія Цезаря, паном свого щастя. Ось, мій любий містере Копперфілд, яким мені здається його справжнє становище. Я хотіла б, щоб від першої хвилини нашої подорожі містер Мікоубер стояв на носі цього судна і говорив: «Досить зволікань, досить розчарувань, досить обмежених коштів! То було в старому краї. Тепер — новий. Давайте сюди всі відшкодування. Давайте їх сюди!»

Містер Мікоубер рішуче схрестив руки, ніби він справді уже стояв над бугшпритом.

— І коли він зробить це, — вела далі місіс Мікоубер, — коли він усвідомить своє становище, то чи не вправі я буду сказати, що містер Мікоубер зміцнить, а не послабить свій зв'язок з Британією? Хто зможе сказати мені, що видатний характер, який завоює собі становище на тій півкулі, не матиме впливу на свою вітчизну? Чи можу я мати сумніви, що містер Мікоубер, піднявши скіпетр таланту і влади в Австралії, нічого не означатиме в Англії? Я лише жінка, але я не гідна була б ні себе самої, ні мого тата, якщо б завинила в таких безглуздих сумнівах.

Переконання місіс Мікоубер в незаперечності цих доводів додало її тону такої моральної височини, якої я не чув за все своє життя.

— Ось чому, — вела далі місіс Мікоубер, — я хочу, щоб у майбутньому ми знову могли жити на вітчизняній землі. Містер Мікоубер може бути... я навіть не можу приховати від себе, що він неодмінно буде... сторінкою історії, і тоді треба, щоб він мав представників у країні, яка дала йому життя, але не дала йому роботи!

— Любове моя, — зазначив містер Мікоубер, — я не можу не бути зворушений твоїм коханням. Я завжди схильний віддавати належне твоєму здоровому глузду. Що буде, то буде. Боронь боже, щоб я заздро приховував від моєї рідної країни хоч якусь частку багатств, які можуть нагромадити наші нащадки!

— Оце добре, — сказала моя бабуся, кивнувши містерові Пеготті. — І я п'ю за всіх вас, і хай зав­жди будуть з вами добробут та успіх!

Містер Пеготті спустив на підлогу близнят, які сиділи на його колінах, щоб разом з містером і місіс Мікоубер відповісти на цей тост. І коли він і Мікоубери щиро, по-товариському потиснули руки, і його засмагле обличчя засяяло усмішкою, я відчув, що куди б він не подався, всюди він проторує собі шлях, здобуде добре ім'я, і всюди любитимуть його.

Навіть дітям дали кожному своєю ложкою зачерпнути з казана містера Мікоубера, щоб випити за наше здоров'я. Після цього моя бабуся та Агнес підвелись і попрощалися з емігрантами. То було сумне прощання. Всі плакали; діти до останньої хвилини чіплялися за Агнес; і ми залишили бідолашну місіс Мікоубер дуже розчулену, всю в сльозах, з тьмяною свічкою, від якої кімната над рікою зовні мала скидатися на ветхий маяк.

Наступного ранку я прийшов подивитися, чи відпливли вони. Вони вирушили шлюпкою ще о п'ятій годині. Дивно, яку прогалину лишають по собі такі від'їзди; хоч у думках моїх емігранти і ця ветха таверна з дерев'яними східцями могли пов'язуватися тільки з учорашнього вечора, але вже і таверна, і східці здавалися мені спорожнілими після від'їзду моїх друзів.

Після обіду ми з моєю старою нянькою вирушили до Гревсенда. Корабель стояв на річці, оточений безліччю човнів; дув погожий вітер; сигнал відплиття вже майорів на щоглі. Я негайно винайняв човен і, продершись через флотилію, ми причалили до корабля і піднялися на борт.

Містер Пеготті чекав на палубі. Він розповів мені, що містера Мікоубера оце щойно знову заарештували (цього разу востаннє) за позовом Гіпа, і що Пеготті, згідно з нашим дорученням, заплатив гроші, які я негайно йому повернув. Потім він повів нас униз, до міжпалубних пасажирів, і там розвіялись останні мої побоювання, що до нього могла дійти звістка про нещастя. Містер Мікоубер, вийшовши з темряви, дружньо і водночас поблажливо взяв містера Пеготті під руку і заявив мені, що з позаминулого вечора вони майже ні на хвилину не розлучалися.

Переді мною розгорнулося таке дивне видовище, що, спочатку оточений темрявою, я майже нічого не міг зрозуміти; але помалу очі мої звикли до тьмяного освітлення, і мені здалося, ніби я знаходжуся в якійсь картині Остаде[29]. Між великими стовпами, вантами і реями корабля, між нарами для емігрантів, скринями, клунками, діжками і купами різноманітного багажу, де-не-де освітлюваними мерехтливими ліхтарями і блідим денним світлом, що проходило через розчинені люки, юрмилися групи людей, які знайомилися, прощалися, розводили теревені, сміялися, плакали, їли й пили. Дехто вже встиг заволодіти відведеним їм тісним приміщенням; вони по-господарському розташувалися і посадили дітей на стільці та на маленькі крісла; інші, не знаходячи собі місця, сумно вешталися з кутка в куток. Тут, у тісному проміжку між двома палубами, збилися докупи всякі люди — від немовлят, які мали ледве тиждень чи два віку, до згорблених старих, яким, здавалося, лишилося тільки тиждень чи два життя; від плугатарів, які буквально відвозили землю Англії на своїх підошвах, до ковалів, що забирали з собою на шкірі зразки англійської сажі та кіптяви. Люди різного віку та ремесел зібралися тут.

Коли я придивився, мені здалося, що під одним з відчинених люків сидить Ем’лі, а біля неї — один з близнят Мікоубера. Ця група тому привабила мою особливу увагу, що жінку, схожу на Ем’лі, поцілувала на прощання інша і, тихо пробираючись у юрбі, пішла до виходу; ця інша жінка нагадала мені... Агнес! Але в тисняві та в збентеженні моїх думок я відразу загубив її з очей. Тим часом відвідувачам почали нагадувати, що слід залишити корабель. Тут я помітив, що моя нянька гірко плаче, сидячи на якійсь скрині, і що місіс Геммідж з якоюсь іншою молодою жінкою в чорному одязі клопітливо влаштовують речі містера Пеготті.

— Чи не скажете ще чого, мастере Деві? — спитав містер Пеготті. — Чи не забули ми чогось перед прощанням?

— Одне лишень! — сказав я. — Марту.

Він торкнув за плече ту молоду жінку, яка метушилася біля місіс Геммідж, і — Марта обернулася до мене.

— Хай небо благословить вас, добрий чоловіче! — скрикнув я. — Ви берете її з собою!

Марта відповіла замість нього, зайшовшись сльозами. Я теж не міг нічого більше сказати і лише міцно потиснув йому руку. Але я, мабуть, ніколи не любив і не поважав жодного чоловіка так, як старого Пеготті.

Корабель швидко звільнявся від відвідувачів. Переді мною було ще найважче завдання. Я переказав містерові Пеготті те, що благородна душа доручила мені переказати йому на прощання. Це глибоко зворушило старого. Але ще глибше був зворушений я, коли він у відповідь доручив мені безліч ніжних слів любові і співчуття для передачі тому, хто вже не міг їх почути.

Час розлуки настав. Я обійняв старого, взяв під руку свою няньку і поспішив з корабля. На палубі я попрощався з бідолашною місіс Мікоубер. Вона й тут відчайдушно виглядала своїх родичів, і останні її слова до мене були, що вона ніколи не покине містера Мікоубера.

Ми спустилися