Читати книгу - "Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт"

— Ти ба, іще один! — вигукнув Ебенезер. — Меріленд переживає просто якесь нашестя поетів-лауреатів!

— Це ошуканство було достоту зухвалим, — добродушно сказав Макевой. — Один Бог відає, що я збирався робити, якби Джоан Тоуст таки розшукала мене! У всякому разі моє перебування там було напрочуд коротким: не встиг я виголосити тост за музу Меріленду, як увірвалася ватага громил з якоюсь історією про крадений гросбух, і коли їм сказали, що я і є пан Ебен Кук, поет, вони одразу ж потягли мене до в'язниці.

— Отакої! — засміявся Бертран. — Ось і прояснилася таємниця, панове, яка мучила мене всі ці місяці, тільки-но я згадував про неї! Коли я прибув до поштової станції, щоб сховатися від ножа Ральфа Бердсела — а хай би він уже мене тоді дістав, бо тоді б я був живим євнухом, а не мертвим! — тобто я хочу сказати, що коли я спитав про Лауреата, то почув, що його запроторили до в'язниці. Власне, оця трагедія і надихнула мене зайняти його місце та втекти до Плімута; однак коли хазяїн Ебен знайшов мене на «Посейдоні», він поклявся, що ніякі люди Бена Бреґґа не нападали на нього, і думав, що я брехун. Хіба ця новина мене повністю не виправдовує, пане?

— За це тобі вже нема чого турбуватися, — відказав поет. — Зараз уже надто пізня година, і в нас є час хіба на розгрішення. У тексті твоєї пречудової оповідки ще залишаються деякі, так би мовити, прогалини, але хай уже воно так і буде. І що ти зробив потім, Макевою? Маю надію, що за цю мою дрібну крадіжку тебе там довго не тримали.

— Тільки до наступного ранку, — сказав Макевой, — коли заявився Бреґґ і побачив, що йому на гачок потрапила не та риба. До того часу я вже втратив смак до всіляких безглуздих витребеньок і вирішив облишити свої пошуки Джоан Тоуст і почати наполегливо працювати над тим, щоб її забути. Я повернувся до свого старого заняття серед багатіїв, але хоч я і мав на початку деякий незначний успіх, однак роки, проведені з Джоан, розпестили мене: можливо, панночки відчували певну зневагу до них, коли я починав смалити халявки, а може, деякий холодок у моєму голосі… У всякому разі невдовзі я лишився без роботи і вже скоро мусив взятися за лютню та почати виспівувати на перехрестях, аби заробити собі на прожиток, біля пришибу Ботольфа, Стіл-Ярду та Ньюґейтського ринку, де і почалося моє життя. Свій заробіток я витрачав на повій, але все було дарма: коли чоловік провів тисячу ночей разом зі своєю коханою, тільки з нею і більше ні з ким, то він знає її від маківки до п'ят усіма своїми органами чуттів — кожен її м'яз, кожну пору на шкірі, кожен її подих; кожен рух її членів, її серця, хід думок він знає, як свої. Покладіть поруч із ним у темряві якусь іншу дівку: вже саме колихання повітря довкола неї він відчуває як щось чужорідне; вже те, як вона просто тиснутиме на сінник, його чуття сприймають як щось стороннє; саме її дихання лякає його, настільки відмінним є його тон і ритм! Вона простягає до нього пристрасну руку — його плоть сахається, неначе це лаписько якогось лісового чудиська. Вони сходяться — о Боже, як незграбно! — їхні руки, що мали обіймати тіла, стикаються ліктями або не знаходять собі місця; їхні ноги заплутуються замість переплітатися; їхні підборіддя і носи не підходять і заважають одне одному. Він пестить її, а натомість штовхає її під ребра або ж дряпає її занігтицями. Якесь любовне слівце чи порух руки заскочує його зненацька: на нього нападає чоловіча неміч, або ж він, як якийсь зелений новобранець, вистрілює свій заряд ще до того, як плоть по-справжньому з'єдналася. Одним словом, якщо він був для своєї коханої справжнім майстром гри на лютні, то тепер бачить, що, осідлавши віолончель, він не в змозі відрізнити головку грифа від звукового отвору, він безтямно перебирає струни, жодна з яких не звучить так, як слід, і кінець кінцем від того смикання він має лише головний біль, ото й усього.

Ця апострофа приємно потішила всіх, попри їхнє скрутне становище; але ірландець своїм стриманим голосом холоднокровно повів оповідь далі:

— Побачивши, що повії — то не ліки для мене, я звернувся до пляшки і щоночі став напиватися до нестями. Мої руки втратили хист, і я став незграбно бренькати на лютні, голос мій став грубшим і ламким, вухо притупилося, і кожного вечора мені потрібно було більше рому, ніж напередодні; отож невдовзі я вже не міг нажебракувати достатньо, аби напитися, і зрештою мусив би вдатися до крадіжки, щоб звести якось кінці з кінцями. Тоді одного вечора — відтоді, як ти поїхав, минуло вже три місяці — якийсь моряк дав мені шилінга, аби я заспівав йому «Порвалася кишеня в спідниці у Джоан», і коли я скінчив, він був такий задоволений, що налив мені рому за свій кошт. Я став підозрювати, що в нього стосовно мене є якісь нечестиві наміри, але мені було до того байдуже, отож він і дав мені напитися вволю! Але я помилявся…

— Хай Бог тобі помага, — пробурмотів капітан. — Я можу здогадатися, що було далі. Тебе викрали і вивезли?

— Я впав непритомний у якомусь заїзді поблизу Байнардс-Каслу, — сказав Макевой, — і прокинувся, закутий у кайдани в твіндеку корабля, що кудись плив. Спочатку я й гадки не мав, куди ми пливемо чи з якою метою мене викрали, але невдовзі декотрі з нас, котрі ходили не закуті в кайдани, виголосили, що нас спродано за борги і ми прямуємо до Меріленду, і пояснили, що для певного різновиду капітанів є доволі звичною річчю взяти на борт вантаж, що складається з таких портових щурів, як я і ще з пів тузіня таких самих, котрі, прокинувшись, побачили, що їхні ноги прикуті до корабля залізними ланцюгами.

Невдовзі старший помічник виголосив промову, суть якої зводилася до того, що ми є його боржниками, позаяк він порятував нас, невиправних розбещених марнотратців, і тепер нас безкоштовно везли до країни, де ми