Читати книгу - "Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт"

могли наново почати своє життя, і ще він пообіцяв, що кожного з нас, хто визнає свої зобов'язання, шануватиметься і триматиметься відповідно до цих зобов'язань, негайно ж звільнять від тих залізних ланцюгів. Решта була вповні рада дати будь-яку брехливу обіцянку, яку від них вимагали, але коли я побачив, що цей благочестивий помічник є тим самим негідником, що так підло вчинив зі мною напередодні, я, мов картеччю, сипонув такою купою прокльонів, що він своїм чоботом розчвакав мені рота і поклявся, що моритиме мене голодом, доки не навчить бути доброчесним і слухняним, або ж відправить до пекла, перш ніж наша подорож добіжить кінця.

Але такий чоловік, як я, котрий усе своє життя був сиротою і жебраком, не відає, що таке сором, і байдужий до злиднів, є вільною пташкою, і тому не дивно, що він дуже ревно ставиться до своєї свободи. То правда, що незадовго перед тим я потрапив до цюпи за дрібну крадіжку і ще раз раніше, коли видавав себе за Лауреата; але обидва рази я опинився у в'язниці зі своєї провини, а що під поняттям «свобода» розуміють чиїсь права, то це не втрата свободи, коли тебе справедливо засуджують за злочин. І навпаки, це великий злочин проти свободи, коли тебе проти волі заковують у кайдани без справедливої на те причини, і ті, хто склав свою ганебну обітницю, аби скинути з ніг залізні окови, не тільки не здобули цим свободи, а ще й відмовилися від найдорожчої свободи — права повстати проти несправедливості.

— У тому, що ти кажеш, багато мудрості, — зауважив Ебенезер, котрий був помітно вражений словами Макевоя і знову присоромлений не тільки тому, що підозрював, що за подібних обставин він не виказав би такого душевного гарту, але й тому, що був переконаний — хоч тепер це вже було несуттєво, але легше йому від того не було, — що Макевой більш гідний Джоан Тоуст, ніж він, і був таким від самого початку.

— Чи мудрість, чи дурість, але саме це я відчував з цього приводу, — мовив Макевой, — і хоча в наступні дні мені багато разів доводилося звідати шкіри з чобіт цього сучого сина, але принаймні я довідався про їхній смак не тому, що лизав їх. Але він так і не заморив мене голодом до смерті, як обіцяв, може, тому що йому було приємно бити мене ногами, чи, може, він не хотів, щоб я так і загинув невпокорений. Мене перевели з твіндека до трюму, щоб я своїм прикладом не спричинився до бунту, і я так і не бачив денного світла до самого кінця подорожі, аж поки вони вивели мене на чардак, щоб продати разом з усіма.

— Після чого, — втрутився Ебенезер, — якщо Тейло сказав мені правду, ти одразу ж стрибнув у річку, намагаючись здобути свою свободу, але вони тебе виловили.

— Еге ж, і врятували моє життя, бо я надто пізно дізнався, що мені не стачить сил і на десяток гребків. І по розмислу мені здалося, що це не такий уже й кепський вибір — піти з Тейло; я дійшов висновку, що мізки його такі само свинячі, як і манери, і здогадався, що перехитрити його, коли з'явиться слушна нагода, не складатиме жодних труднощів. Хотілося б тільки, щоб мій приятель Дік Паркер не був таким нетерпеливим… але ж я вам ще не розповідав про Діка Паркера? Не має значення: ми пливемо в океані історії, але склянки досить, щоб погамувати нашу спрагу. Та й крім того, ніч уже майже добігла кінця, хіба ні? Отож будемо завершувати, джентльмени; я обміняв Тома Тейло на коня, як і сказав Ебен, до того ж це була кульгава шкапа, але разом з тим варта двадцяти таких гендлярів слугами, а що я дізнався, що перебуваю в Меріленді, то вирішив проїхатися потайки до мису Кука, аби переконатися, що Джоан там і щаслива у своєму виборі. — Він засміявся. — Та що це я верзу казна-що! Я їхав туди, сподіваючись, що вона вже по горло сита тією невинністю! Я знав, що її жалість візьме за серце, коли вона побачить мене в цьому жалюгідному стані, і я молив Бога, щоб вона помилково узяла ту жалість за любов. То було мерзенне бажання чоловіка, доведеного до розпачу, яке виявилося хибним стосовно двох речей: її сумна доля, як я з'ясував, була ще жалюгіднішою, аніж моя, але ні пранці, ні опій, ні жорстоке поводження, ба навіть лице самої смерті — а що вже казати про жалість! — не могли відвернути її від того шляху, який вона обрала.

Я не став зволікати: Том Тейло, як я гадав, переверне весь край догори дриґом, аби знайти втікача, що його так ошукав. Я надумав податися до Віргінії, якщо мені вдасться знайти туди шлях, або до Кароліни і пристати, може, до якоїсь банди піратів. Отож з цією метою я і склав компанію збіглому невільнику-мурину, що сидів на ланцюгу разом зі мною в трюмі корабля — це був один з підлеглих Паркера на ім'я Бенді Лу, який навчився доволі непогано балакати англійською. Це був його замір — дістатися острова Бладсворт, що, як він чув, аж кишів такими ж втікачами, як і ми. Звідки нам було знати, що білих людей вони люблять не більше, аніж Диявол свячену воду? І коли ми про це довідалися, було надто пізно: Бенді Лу вони зустріли як рідного брата, а мене, попри всі його вмовляння, зв'язали та залишили на той день…

— Гей, там, — обірвав їх капітан. — Що це я чую?

Макевой урвав своє речення на півслові, і бранці стали прислухатися. Десь здалеку, від боліт, почулися якісь різкі крики, схожі на вороняче каркання, і вартівник, що стояв зовні біля хижі, відповів так само.

— Якісь гості — новоприбулі на велику Чорну Месу, — пробурмотів Макевой. — Вони збираються щоночі вже цілий тиждень.

Умовні крики повторилися, а потім в'язні почули здалеку глибокий, ритмічний гуркіт, наче багато чоловіків, маршируючи, стиха наспівували якусь монотонну пісню. Вартовий зовні підхопився на рівні й на все містечко, яке й досі спочивало, гукнув якесь коротке оголошення, від чого між хижками одразу ж здійнявся рух. Люди розмовляли та метушилися довкола площі; було чутно різкі накази; у багаття стали підкидати нові колоди, і вони одразу починали потріскувати у вогні; а той монотонний спів