Читати книгу - "Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова"

У вільний час я майстрував з паперу і трісочок повітряних зміїв — одне з перших чудес, які стали мені доступні завдяки дядькові Ґордону (чи не тому алхімія мені завжди була ближчою, ніж магія?). Сильний вітер з моря відносив зміїв на недосяжну висоту (рекорд — дві повних мотузки). Заради такої дивовижі танурська дітвора готова була в пляцок розбитися. Чи варто казати, що всі вцілілі фрагменти поселення будівельників я оглянув за якісь три тижні, тоді як у звичайному режимі, без допомоги місцевих шибеників, їх пошук зайняв би пару років. Більше в Танурі робити було нічого, наступним пунктом програми йшло вивчення опорних точок найграндіознішого зі знаків, але їхати туди у мене не було ні найменшого бажання. Чорний птах — птиця вперта.

Як водиться, бажаючих підігнати мене копняками виявилося вдосталь.

Першим був Аксель, якому поява в Танурі чужинців остаточно зіпсувала настрій.

— Час би вже гарнізонам на островах прокинутися! — бурчав він. Їх для чого туди поставили? Щоби могли кожну плаваючу трісочку спопелити. А нам тут чужі маги на голову лізуть!

На мій погляд, армійським спецам було просто облом бити по цивільних.

Містер Райхан, який, хай мовчки, був присутнім при всіх наших розмовах, старанно ховав очі: са-оріотці йому не подобалися, але кровожерливості координатора він не поділяв.

— Так, спопелити! — стрепенувся Аксель, відчувши незгоду. — Навесні вони рвонуть сюди всім кагалом, води за човнами видно не буде. Нічого-нічого, на міністерському Крузі я поставлю питання рýба! — Координатор перестав міряти бібліотеку кроками і перейшов до справ. — До речі, їхати мені туди через тиждень. Залишати бібліотеку без захисних знаків я не хочу, а знімати їх щодня для тебе не буде кому. Доведеться тобі у своїх заняттях зробити перерву на пару тижнів.

— Та я, в принципі, закінчив.

— Тоді інше питання, — старий чаклун насупився, поплямкав губами, глибоко зітхнув. — То, чим ти займався, є важливим для всіх чорних, для безпеки країни, якій я служу. Так от, чи не біг би ти… Не визнав мене гідним… Словом, поділитися результатами своїх пошуків. Такі знання в одній голові не тримають!

Ах, які церемонії, забери мене Король. Добре, буде тобі одкровення. Щоби чорний, та й не похвалився?

Я поставив глобус перед Акселем.

— Існує шістдесят чотири об’єкти, які є складовими частинами системи, що точно зв’язана з Потойбічним. До амулетів Літургії Світла вона підходить за дизайном і певними магічними особливостями. В будь-якому випадку, іншої кандидатури на причину пост-ефектів світового масштабу немає. Незрозуміло, що вона робить, і як, чи шкода від того, що вони її включили, чи, навпаки, виключили, але я твердо знаю про три точки — Острів Короля, Суессон, Полісант, за непрямими ознаками підходить ще п’ятнадцять.

Я показав йому на глобусі червоні відмітки.

— Можна допустити, що об’єкти розміщені рівномірно, на кшталт мережі, або хаотичні, або прив’язані до границь суші…

— Коло, — пробурмотів Аксель, — вони окреслюють коло.

— Два кола, — поправив я. — Менше знаходиться на території Інгерніки (благо, ми засиділи цілий континент), більше проходить через І’Са-Оріо-Т і острови, ніби, розділяючи світ на дві половини.

— Екватор, — кивнув старий.

— Ніяких натяків на третє кільце, яке б доповнювало симетрію, нема. Взагалі. Я вважаю, що розмови про «недобудованість» об’єкту велися для замулення очей — «ла-ла-ла» саме така, якою і повинна була бути.

— «Ла-ла-ла»?

— Нормальна назва. — Я знизав плечами. — Ці кола надто правильні і описані навколо одної точки. Тут, — у мене просто не знайшлося іншої назві, — розташована Світова Вісь.

Аксель двічі перевірив координати, прочитав назву і скептично стиснув губи:

— Неможливо! Фінкаун — старе місто, якби там було щось цікаве, це давно би знайшли.

— В Суессоні опорна точка заглиблена на триста метрів, а на рівнині корисних копалин нема — просто так довбати землю ніхто не буде. До того ж місце, яке охороняють «біп», особливо і не розкопаєш. Пам’ятаєте, чим закінчилася експедиція в Полісант?

— Ти відносну висоту враховував? — діловито уточнив Аксель.

— Га?

— Цьому глобусу місце на смітнику, — покопавшись, координатор витягнув з шафи сучасного вигляду карту Інгерніки, розкреслену дивно вигнутими горизонталями.

Ми схилилися над зображенням.

— Суессон відносно Фінкауна плюс двісті метрів, — констатував Аксель. — Значить, твоя «ла-ла» десь сто метрів під землею, якщо її конструкторів, взагалі, цікавила барична висота.

— Я ж казав!

— Все-одно, мають бути сліди.

— Вони і були. — Я мугикнув. — Он, пригадую, Притулок Приречених зведено на залишках древньої споруди, як на фундаменті. Не думаю, що предки так робили лише на Острові Короля.

Аксель покусав губу.

— Ось що значить свіжий погляд!

Я сприйняв це як комплімент і наважився зафіксувати неформальний стиль нашого спілкування (якщо тягнути задовго, старий може почати трактувати ввічливість як приховану ворожість). Не всякий маг може звертатися на ти до старшого координатора регіону!

— У тебе книги про Фінкаун є?

— Нема. Я тими місцями ніколи не цікавився. Але у твого діда була непогана бібліотека, яка, скорше за все, дісталася Тоду.

— А ти казав, що він там даремно копирсався! — понарікав я старшому.

— Каюся, недооцінив, — визнав він (чекати від чорного ще й вибачень було марно).

А чи не поділитися мені з Акселем своїми проблемами?

— Куди він міг це все заховати, якщо в заміському будинку теж нічого нема? Я вже рік над цим голову ламаю!

— Без поняття. Тодер виріс в Фінкауні, він знав місто краще, ніж ти алхімію. Сховок був надійним і, скорше за все, фамільним. З початком Реформації всі родинні цінності, скорше за все, позаносили туди.

— Люблять мої родичі це діло. Сховки, в смислі.

— Краухардці! Щось никати у них в крові, час таке не лікує.

Ми розуміюче пересміхнулися.

— Ти збираєшся зі мною в Фінкаун? — запитав я між іншим (ідея ділитися знахідками з ким завгодно мені не подобалася).

— Ну ні вже, мені і Круга дебілів вистачить. На північному заході свій координатор є, до нього і звертайся. Повір мені, хлопче, від цих світових проблем ніякої користі, самі збитки.

— Вірю, — не став перечити я.

— Нехай Райхан тобі квиток замовить. Хочеш, пошлю його з тобою?

— Не треба! Думаю, Ларкес все-одно до мене когось приставить.

А двох кураторів нараз я не витримаю.

Однак ідея доручити Райханові замовлення квитків була хороша: він, принаймні, це зробив, а не відклав «до понеділка». Ну, що