Читати книгу - "Лялька"

Відтоді я не тільки не міг дивитись на латинські та грецькі книжки, а й думати про них. Не міг дивитись на будинок гімназії, уникав товаришів, з якими готувався до екзаменів, навіть змушений був перебратися з квартири, де я сидів над книжками день і ніч. Це тривало місяців кілька, і я заспокоївся аж тоді, коли… Знаєте, що я зробив? Спалив к чорту в грубці всі латинські і грецькі підручники!.. Диміли вони та смерділи з годину, а тоді я сказав вигорнути й винести попіл на смітник і одразу видужав… Хоч, правда, ще й тепер, як побачу грецьку літеру або латинські винятки — panis, piscis, crinis[139] = у мене починає дужче битися серце. Тьху, хай тобі чорт, яка гидота!.. Отже, не дивуйтесь, пане Жецький, що Вокульський утік відціля аж у Китай. Довге пригнічення може довести людину до сказу… Хоч і таке минається…

— А сорок шість років, пане? — нагадав Жецький.

— А сильний організм? А могутній розум?.. Але я заговорився… Прощавайте!

— Що, може, ви виїжджаєте?

— Ага, в Петербург, — відповів Охоцький. — Мені треба довести до кінця виконання заповіту пані Заславської, бо вдячна рідня хоче зробити його незаконним. Просиджу там, мабуть, чи не до кінця жовтня.

— Як тільки матиму якусь звістку від Стаха, негайно напишу вам. Тільки пришліть мені свою адресу.

— Я теж дам вам знати, коли що-небудь почую… Хоча навряд… До побачення!..

— Швидше повертайтеся!

Розмова з Охоцьким підбадьорила пана Ігнаца. Старий наче набрався сили, поговоривши з чоловіком, який не тільки розумів його любимого Стаха, а багатьма рисами й нагадував його.

— І він був такий самий, — думав Жецький. — Енергійний, розумний, а крім того, завжди сповнений ідеальних поривань…»

Можна сказати, що з того дня почалося одужання пана Ігнаца. Він залишив ліжко, змінив халат на сюртук, бував у магазині й навіть частенько виходив на вулицю. Шуман захоплювався своїм методом лікування, завдяки якому серцева хвороба у пана Ігнаца перестала прогресувати.

— Що буде далі, невідомо, — казав він Шлангбаумові, — але факт, що вже кілька днів, як старому легше. У нього поліпшився апетит і сон, а головне — зникла апатія. З Вокульським було те саме.

А насправді Жецького підтримувала надія, що він рано чи пізно одержить від Вокульського листа. «Може, він уже в Індії, — думав старий, — значить, наприкінці вересня повинна надійти звістка… Звичайно, в таких випадках можлива затримка, але в жовтні — обов’язково!..

Саме в ці строки про Вокульського справді з’явились чутки, але дивні.

Наприкінці вересня пана Жецького відвідав Шуман і, сміючись, сказав:

— Ви тільки подумайте, скільки людей цікавиться тим божевільним. Орендатор з Заславка казав Шлангбаумові, що фурман покійної Заславської недавно бачив Вокульського недалеко біля її маєтку в лісі. Описував навіть, як той був одягнений та яким конем їхав…

— Може бути… — охоче погодився пан Ігнац.

— Авжеж! Де Крим, а де Рим; де Індія, а де Заславек!.. — заперечив доктор. — Тим більше, що майже одночасно другий єврей, який торгує вугіллям, бачив Вокульського в Домброві. Навіть більше, він нібито дізнався, що Вокульський купив у одного п’янички шахтаря дві динамітні шашки… Ну, я думаю, що в таку дурницю вже й ви не повірите?..

— Але що б же це означало?..

— Нічого. Мабуть, Шлангбаум оголосив жидкам, що видасть нагороду за відомості про Вокульського, — от тепер кожен і бачить Вокульського мало не в мишачій норі.

А святий карбованець творить ясновидців, — закінчив доктор, глузливо сміючись.

Жецький мусив визнати, що ці чутки не мають ніяких підстав, а пояснення Шумана логічні і правдоподібні.

Проте він ще більше став непокоїтись за Стаха.

Цей неспокій незабаром перетворився просто в тривогу, і ось чого. Першого жовтня один з нотаріусів викликав до себе Жецького й показав йому акт, підписаний Вокульським перед виїздом в Москву.

Це був формальний заповіт, в якому Вокульський розподілив свої гроші, що зосталися в Варшаві, — сімдесят тисяч в банку і сто двадцять тисяч у Шлангбаума.

Для сторонніх людей цей заповіт був свідченням несамовитості Вокульського. Але Жецький вважав його цілком логічним: в ньому було відписано цілих сто сорок тисяч Охоцькому, двадцять п’ять тисяч Жецькому і двадцять тисяч Геленці Ставській. Решту п’ять тисяч він поділив між колишніми службовцями свого магазину та деякими знайомими йому бідними людьми. З цієї суми одержали по п’ятсот карбованців: Венгелек — заславський столяр, Висоцький — варшавський фурман і другий Висоцький, його брат, — стрілочник із Скерневиць.

Зворушливими словами Вокульський просив обдарованих прийняти ці гроші як від померлого, а нотаріуса зобов’язав не оголошувати заповіту до першого жовтня.

Серед людей, які знали Вокульського, зчинився лемент, посипались плітки, інсинуації, особисті образи… А Шуман у розмові з Жецьким так оцінив цю подію:

— Про запис для вас я знаю давно. Охоцькому він подарував майже мільйон злотих, бо знайшов у ньому такого самого божевільного, як і сам… Ну, я розумію і подарунок для доньки красуні пані Ставської, — додав він, усміхаючись. — Інтригує мене тільки одне…

— Що ж. саме? — спитав Жецький, кусаючи вуса.

— Відкіля серед обдарованих узявся отой стрілочник Висоцький?

Шуман записав його ім’я та прізвище і вийшов задуманий.

Дуже занепокоївся Жецький: що сталося з Вокульським?

Навіщо він зробив заповіт і чому звертався до обдарованих, немов перед смертю? Проте незабаром сталися події, що запалили в Жецькому іскру надії і до якоїсь міри пояснили дивну поведінку Вокульського.

Насамперед Охоцький, повідомлений про заповіт, негайно повідомив з Петербурга, що даровизну приймає і хоче мати її всю готівкою на початку листопада, та ще й з процентами від Шлангбаума за жовтень.

До того ж він іще запитав листовно Жецького, чи не дасть йому старий з свого капіталу двадцять одну тисячу взамін суми, яку він, Охоцький, має одержати в день святого Яна з іпотечного банку? «Мені надзвичайно важливо, — закінчував він листа, — мати на руках весь мій капітал, тому що в листопаді я неодмінно повинен виїхати за кордон. Все це я поясню вам в особистій розмові…» «Чого це він так раптом виїжджає за кордон і навіщо збирає всі гроші?.. — питав сам себе Жецький. — Чому кінець кінцем відкладає пояснення до зустрічі?..»

Звичайно, він прийняв пропозицію Охоцького; йому здавалося, що в цьому раптовому виїзді та недомовках криється якась надія. «Хто його знає, —