Читати книгу - "Невідоме Розстріляне Відродження"

Прозорих вечорів. Як тільки сонце згасне На схилі синіх гір, Вони в танку прекраснім Ідуть під бренькіт лір, — У келихах криштальних У них мережки снів, Веселих і печальних, Для вільних і рабів. Стихають вітри бурні, І тихий плескіт хвиль Співа пісні безжурні, Пісні ясних весіль; Я серцем чую співи Чарівних берегів І вірю в сни щасливі, І в озеро Вітрів! «Тіні росяні упали по долині…»
Тіні росяні упали по долині, Тіні чорнії від гірних верховин І закрили очи орхідеї сині, І заснули в лоні голубих долин. Вітер десь цілує жовті бальзаміни, Наркотично диха їх цілющий цвіт, Пахощами п’яний вітер геть з долини Полетів і пестить мовчазний граніт. Тіні росяні у місячнім промінні Зблідли, затремтіли, злякані чогось, А їх чорні шати в камні самоцвітні, В іскри рос брильянтів став квітчати хтось. По стежках кремнистих, в диких скелях гірних, По слідах незримих голубих сновій, Пропливає хмарка-згадка дум вечірніх, Казка нескінчена вечорових мрій. Я люблю вслухатись в тихі співи ночі І ловить нюанси зоряних казок, — Образи прекрасні, образи співочі, Навіває вітер, п’яний від квіток! Надія

Над глухими асфальтами пішоходів замислилась важка

Нерухомість кам’яниць.

А між стоокими огромами був Рух.

Асфальтами пішоходів, дрібно ступаючи, йшла жебрачка.

Важкий оберемок дров нахиляв постать і нівечив ходу.

Але на обезбарвленому буднями обличчі, з глибини одцвілих очей било джерельце Світлого.

На дні погаслих очей жеврілося лагідне тепло.

…Жебрачка дивилася на двох білоголових хлоп’яків, що ступали їй услід.

Діти несли маленькі оберемки трісок і постаті їх хилилися, як у матері.

Вони удавали що несуть важкі дрова і раділи хорошою дитячою радістю – вони працювали!

…І розгадалося таємне світло на дні погаслих очей.

У глибині очей било прозоре джерельце Вселюдської Надії на Майбутність.