Читати книгу - "Американська трагедія"

І щоб підкреслити зміст цих слів і дати змогу слухачам глибше усвідомити їх, Мейсон замовк, витяг з кишені велику білу хустку і витер шию, обличчя та руки, зовсім мокрі від душевного і фізичного напруження. Потім він звернувся до Бертона Берлея:

— Можете розпорядитись, щоб човен забрали звідси, Бертон. У всякому разі, поки що він нам більше не потрібний.

І четверо помічників зразу ж винесли човен.

Тоді, опанувавши себе, Мейсон знову звернувся до Клайда.

— Гріфітс, — почав він, — ви, звичайно, добре знаєте, якого кольору волосся було у Роберти Олден і яке воно було на дотик— так? Адже ви були досить близькі з нею, щоб знати це?

— Я знаю, якого воно кольору… мені здається, знаю, — здригнувшись, відповів Клайд.

Здавалось, і для стороннього ока було помітно, що КлайдЗ проймає холод.

— І яке воно на дотик, теж знаєте, так? — наполягав Мейсон. — У дні вашого великого кохання до неї, до появи міс X, ви, мабуть, нерідко доторкались до нього?

— Не знаю, не певен, — відповів Клайд, перехопивши погляд Джефсона.

— Ну, а приблизно? Повинні ж ви знати, чи було воно грубе, жорстке — чи тонке, шовковисте. Це ви знаєте, вірно?

— Так, воно було шовковисте.

— Так от, у мене є пасмо її волосся, — заявив Мейсон більше для того, щоб вимотати Клайда, пограти на його нервах. Він узяв з стола конверт і вийняв з нього довге пасмо світлокаштанового волосся. — Схоже це на її волосся?

І він простяг його Клайдові. Приголомшений і наляканий, Клайд відсахнувся, немов від чогось нечистого або небезпечного, але вже за мить постарався опанувати себе, і все це помітили пильні очі присяжних.

— Та не лякайтесь-бо, — ущипливо заспокоїв його Мейсон. — Це ж тільки кучері вашої покійної коханої.

Приголомшений цим поясненням, відчуваючи на собі зацікавлені погляди присяжних, Клайд простяг руку і взяв волосся.

— На вигляд і на дотик схоже на її волосся, вірно? — наполягав Мейсон.

— Так, ніби схоже, — непевним голосом відповів Клайд.

— А тепер от що… — провадив далі Мейсон; він швидко ступив до столу і одразу ж повернувся до Клайда, простягаючи йому фотографічний апарат: між кришкою і об’єктивом апарата заплуталися засунуті туди свого часу Берлеєм дві волосинки Роберти. — Дер-жіть-но. Це ваш апарат, хоч ви і клялись, що це не так. Подивіться на ці дві волосинки. Бачите? — Він так сунув апарат в обличчя Клайдові, ніби хотів ударити його. — Вони зачепились тут, требаї гадати, в ту хвилину, коли ви вдарили її — вдарили так легко, що розбили їй обличчя. Так от, чи не можете ви сказати присяжним, чи її це волосся чи ні?

— Я не знаю, — ледве чутно вимовив Клайд.

— Що таке? Кажіть голосніше. Не будьте таким моральним і інтелектуальним боягузом. Чи її це волосся чи ні?

— Не знаю, — повторив Клайд, але при цьому навіть не подивився на нього.

— Подивіться на нього, подивіться! Порівняйте його з цим пасмом. Ми знаємо, що це — пасмо волосся міс Олден. А ви знаєте, що і волосся в апараті теж її — так? Можете не гребувати ним. Поки вона була жива, ви досить часто доторкалися до нього. Тепер вона мертва. Воно вас не вкусить. Що ж, ці дві волосинки відрізняються чим-небудь від цього пасма — завідомо її пасма — на дотик, кольором, усім, — чи ніяк не відрізняються? Дивіться! Відповідайте! Те саме це волосся чи ні?

І під таким натиском, незважаючи на протести Белнепа, Клайдові довелось оглянути волосинки і навіть доторкнутися до них. Але відповів він обережно:

— Нічого не можу сказати. На вигляд і нгГ дотик вони трохи схожі, але напевно не можу сказати.

— Ах, ви не можете? Хоч і знаєте, що, коли ви завдали їй того жорстокого, лиходійського удару, ці дві волосинки заплуталися в апараті?

— Ніякого лиходійського удару я їй не завдавав, — заперечив Клайд, перехопивши погляд Джефсона, — і не можу сказати, що це за волосся.

Він говорив собі, що не дасть цій людині спантеличити і залякати себе, і все ж відчував хворобливу кволість і нудоту. А тріумфуючий Мейсон, задоволений вже і цим психологічним ефектом, знову поклав апарат і волосся на стіл і зауважив:

— Гаразд, тут посвідчено, що ці волосинки були в апараті, коли його витягли з води. А перед тим як упасти у воду, він, за вашими ж власними словами, був у вас в руках.

Він замовк на хвилину, питаючи себе, яке б ще катування придумати для Клайда, потім знову заговорив:

— Тепер про вашу прогулянку лісом, Гріфітс: о котрій годині ви дійшли до Бухти Третьої милі?

— Мені здається, близько четвертої години ранку, якраз перед світанком.

— А що ж ви робили від того часу і до відходу пароплава?

— Просто ходив уперед і назад.

— У самому селищі?

— Ні, сер, поблизу.

— В лісі, треба гадати? Вичікували пори, коли селище прокинеться, щоб ваша надто рання поява не здалася дивною, — так?

— Просто я чекав, щоб зійшло сонце. Крім того, я втомився і ліг трохи відпочити.

— І ви добре спали і бачили приємні сни?

— Так, я втомився і поспав трохи.

— А звідки у вас були такі точні відомості про пароплав і про час його відплиття і взагалі про Бухту Третьої милі? Постаралися ознайомитися з усім цим наперед?

— Ну, в цих місцях усім відомо, що між Шейроком і Бухтою Третьої милі ходить пароплав.

— Он як, усім відомо? Тільки тому і ви про це знали?

— Ну, ще й тому, що, коли ми підшукували місце, де можна повінчатися, ми обоє звернули увагу на Бухту Третьої милі,— хитромудро відповів Клайд. — Але ми бачили, що туди не можна дістатися залізницею: залізниця доходить тільки до Шейрона.

— Проте ви помітили, що це на південь від Біг-Бітерну?

— Так, нібито помітив, — сказав Клайд.

— І що дорога, яка проходить на захід від станції Ган-Лодж, веде на південь до Бухти Третьої милі повз південну частину Біг-Бітерну?

— Просто в лісі на південному березі я натрапив на якусь дорогу чи стежку, але я зовсім не думав, що це і є правильна дорога.

— Зрозуміло. Як же тоді вийшло, що, зустрівши в лісі трьох перехожих, ви спитали їх, чи далеко