Читати книгу - "Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Н-не варто, — примирюючи протягнув Алех, — сп-права в з-замовниках.
— Чи в тому, хто їм ідею подав, — наморщився пан Аксель. — Варто було лише раз подивитися в інший бік… Доведеться нам щити на вікна ставити. — І тут-же, без паузи: — Ви пропрацювали звіт?
— Т-так, д-дякую!
— Це не означає, що я дозволю «Братам Салема» вести свою діяльність в моєму регіоні!
— Н-навіть не д-думали!
— А якщо вирішите подумати, — координатор прищурився на містера Оклі, — проблеми у вас будуть і без Порцелянового Пана, обіцяю.
Старший координатор залишив кімнату, умудрившись при своєму невисокому, в принципі, зрості, відчутно давити на оточення.
— Про к-кого ц-це він?
— Не беріть в голову, — скривився містер Оклі. — У нас лабораторії в північно-західному регіоні. Брати були необережні.
— Це п-послужить вам уроком, — повчально відмітив білий. — Зак-кон т-треба п-поважати!
Алех повернувся до вивчення звіту куратора Райхана. Білому магові було цікаво спостерігати, як сухуваті записи перетворюються на драматично повість про героя-самітника з незначними ґанджами в характері. З абстрактних описі і підмічених куратором обмовок Алех намагався вицідити краплі істини, еліксиром якої координатор Аксель ділитися з ними не спішив (чорний точно знав більше, ніж вказав у звіті).
Характер білого вимагав ясності і розуміння. Дивні події минулого, знахідки салемського братства і різні не завжди безпечні древності, готові за себе постояти, все це окреслювало поки що розмиті ще обриси Таємниці, за яку не шкода віддати і життя. Власне, багато хто і віддав. Адже не може такого бути, що ці люди загинули даремно?
VIII. Монтер шляхів господніх
Унікальність відкриття — це ілюзія, яка спирається на зовнішні атрибути. Однаковість і постійність реальності гарантують, що ті, хто пробує її осягнути, робитимуть однакові висновки, скільки б разів вони не ставали на шлях пізнання.
На всяку подію є як мінімум дві точки зору. Обидві — правильні.
Глава 48
До Фінкаунa я прибув під акомпанемент безкінечного дощу. Зима, не псячий хвіст. Контраст з узбережжям був вражаючим: після моря, повітря і світла — тьмяні сірі сутінки, багатолюдна суєта і важкий запах великого міста. Настрій одразу зіпсувався.
І далися мені ці Чудесники! Що мені до їх таємниці? Тьху на неї! Геть звідси, хоч на південь, хоч в Суессон, там у мене, принаймні, свій будинок… Спогади про потрощені залишки мотоцикла трохи привели мене до тями. Облишити паніку! Я краухардець, чи як? Та в нас під Новий рік така погода ще дуже непоганою вважається.
Але спокуса відкласти всі розслідування до весни була непереборною.
— Томасе, ти ще погарнішав! — плеснула руками міс Фіберті.
Так, нема чого заперечувати, я просто красень. Правда, густа засмага на лиці і руках робила мене схожим на фермера, але у людей древності це вважалося особливим шиком. Хай всі бачать: ось іде людина, якій вистачає грошей для поїздки на південь.
Я покрутив головою.
— А що, бос нікого не прислав?
— Він прислав мене. — Міс Фіберті збентежено блиснула окулярами. — Цей самовпевнений, нестерпний…
— Чорний маг, — гмикнув я і змушений був перерватися для отримання багажу. — До речі, зараз я Едвард.
— Добре, Едварде.
Очевидно, Ларкес поїхав на ту ж саму нараду, про яку неодноразово згадував Аксель. Предки в поміч! Мені його прискіплива опіка ні в зуб не здалася. Залишалося отримати обіцяне майно.
— Де речі, про які він говорив?
— В банку, в спеціальній комірці. Підемо забирати?
— Ні, спочатку закинемо багаж в номер.
Тому що валіза з запакованим в неї зомбі почала розповзатися, грозячи перетворитися на торбу з хвостом.
Міс Фіберті кивнула, погоджуючись. Ми вручили багаж носильнику і стали вибиратися до стоянки таксі, лавіруючи межи калюж, від існування яких я встиг відвикнути. Як і від смердючих автомобілів (яка ганьба — алхімік бридиться машин!), дорожнечі фруктів і своєрідності місцевої випічки, коли холодний плаский пляцок гордо називається «біляш». Всі відстані стали надто довгими, люди — надто метушливими, а приміщення — надто душними і неприємно пахучими. М-да, смак мій тепер геть зіпсований. Залишається сподіватися, що ефект ослабне з часом, інакше доведеться мені перебиратися на південь.
Місце під штаб я вибрав ідеально — майже в центрі старого міста. З доступною мені точністю вимірювання можна було сказати, що вхід в серце «ла-ла-ла» — загадковий притулок — знаходився десь тут. Інших переваг у цього готелю не було — винайнятий номер виявився не надто комфортним зате, для своїх розмірів, надто дорогим.
Першим ділом я заховав у шафу валізу з Максом і виставив портьє за двері. О, тепер можна і поговорити.
— Що у нього є?
— Він забрав твій щоденник…
Це очікувано
— … і вміст тайника твого тата!
А ось це удар.
— Як він його знайшов?!
— Помітив, коли діставав щоденник. Там було якесь незнімальне закляття.
Гм. Ніколи про таке не чув. Вік живи — вік учись. Цікаво, а я би це закляття зумів засікти?
— І що там було?
— Якась коробочка, і в ній така дивна штучка дуже чарівна з вигляду.
Все, зараз помру від цікавості.
— Гайда за нею!
Так відбувся мій перший в житті візит в банк. Вразило. Невелика будівля була так щільно нашпигована Знаками, периметрами і печатями, що було незрозуміло, хто дозволив розмістити її посеред міста, і як настільки різнорідні прокляття між собою не конфліктують. А я ще посміювався з магів-«сторожовиків», мовляв, заторможені типи без фантазії! Особисто у мене не виходило зрозуміти, як можна послідовно накласти такі структури, а сплітаючи щось таке одночасно, можна і надірватися. І це тривіальний міський банк! Здавалося б, при чому тут «ла-ла-ла», артефакт, що займає півсвіту. От я його знайду і буду робити з ним — що? Питання, між іншим, нетривіальне. Некласичні чари нам в університеті, звичайно ж, викладали, але у мене в ті часи були інші інтереси, а інтуїтивного розуміння проклять для роботи з древнім артефактом може не вистачити. Взяти того самого голема…
Службовець виклав довгий броньований пенал на столик і зник з очей. Під стальною кришкою знайшовся мій щоденник, потертий футляр шириною в пару долонь на ланцюжку і складений вчетверо листок паперу. Я негайно запустив пальці, які вже аж тремтіли від жадності, в загадкову коробочку. Всередині лежала пластинка ніби з кольорового скла, покрита складним геометричним орнаментом, але відчуття підказували — ця річ має одну природу з големами і виповзнем.
Ну, привіт, «ла-ла-ла». Тату, ти скотина!
— Ти знаєш, що це? — Міс Фіберті стала навшпиньки.
— Я думаю.
З усього описаного Салемом
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова», після закриття браузера.
