Читати книгу - "Шантарам"

— Абдул Гані.

— Так,— сказав він і, відвернувшись, плюнув.— Гані був з Пакистану, він мав багато друзів у пакистанській таємній поліції, МВР[171]. Вони таємно співпрацюють з новим іранським Саваком, з ЦРУ і Моссадом.

Я кивнув, пригадавши, як Абдул Гані сказав мені одного разу: «Секретні служби всіх держав співпрацюють одна з одною, Ліне, і це їхній найбільший секрет».

— Отже, пакистанська розвідка поділилася з іранською своїми відомостями про те, що відбувається в раді Хадер Хана.

— Так, через Гані. В Ірані були дуже стурбовані втратою шести своїх цінних агентів. Їхні тіла так і не знайшли. Троє вцілілих увійшли в контакт із Абдулом Гані. Він підказав їм, як заманити мене в пастку. В цей час, як ти пам’ятаєш, ми не знали, що Сапна працював виключно на Гані й збирався виступити проти нас. Хадер не знав цього, і я не знав. Якби я знав, то власноруч порубав би цього Сапну і його покидьків на шматки і кинув їх до ями Хасана Обікви. Але я цього не знав. Там, біля Кроуфордського ринку, іранські шпигуни сиділи в засідці недалеко від мене і почали стріляти в поліціянтів. Копи вирішили, що це я стріляв, і відкрили у відповідь вогонь. Я зрозумів, що мене зараз уб’ють, дістав пістолети і теж почав стріляти. Решту ти знаєш.

— Не все,— сказав я.— Я був того вечора в натовпі біля поліційної дільниці. Натовп шаленів. Усі казали, в тебе влучило стільки куль, що твоє обличчя не впізнати було.

— Ну, крові було багато, але люди Хадера впізнали мене. Вони спровокували заворушення, вдерлися до дільниці, схопили мене і відвезли в лікарню. Хадер послав туди машину з доктором Хамідом — пам’ятаєш його? — і вони врятували мене.

— Я зустрів там Халеда. Це він витягнув тебе звідти?

— Ні, Фарід. Халед був у натовпі й підбурював його.

— Патичок-Рятівничок вивіз тебе? — вигукнув я в подиві від того, що Фарід нічого не сказав мені про це, хоч ми декілька місяців працювали разом.— Він весь цей час знав, де ти?

— Так, Ліне. Якщо тобі треба поділитися з кимось секретом, довір його серцю Фаріда. Він мій брат тепер, перший з-поміж усіх після Хадерової смерті. Не рахуючи Назіра, звісно. Не забувай про це, Ліне. Фарід найкращий.

— А що було з трьома іранськими агентами після того, як тебе розстріляли? Хадер помстився їм?

— Ні. Коли Абдель Хадер знищив Сапну з його поплічниками, іранці втекли в Делі.

— Одному з бандитів Сапни вдалося сховатися. Ти знаєш про це?

— Так. Він теж переїхав у Делі. Коли я став на ноги два місяці тому — ще не зовсім видужав, але воювати вже міг,— я почав шукати цих чотирьох і знайшов одного з іранців. І вбив його. Отже тепер їх троє — два шпигуни з Ірану й один учасник Сапнової банди.

— Ти знаєш, де вони?

— Тут. В місті.

— Ти певен ?

— Авжеж. Тому я сюди і приїхав. А зараз, братику, ми повинні по вернутися в готель. Салман з хлопцями чекає нас. Вони хочуть відсвяткувати зустріч і будуть раді, що я знайшов тебе. Вони бачили, як ти пішов кілька годин тому з вродливою дівчиною, і сказали мені, що я тебе не знайду.

— Це була Лайза,— сказав я, мимоволі озирнувшись на вікна спальні на другому поверсі.— Ти... хочеш побачитися з нею?

— Ні,— посміхнувся він.— Я зустрів іншу дівчину, Аміну, двоюрідну сестру Фаріда. Вона доглядала мене понад рік. Ми збираємося одружитися.

— Та йди ти! — закричав я, ще дужче приголомшений його наміром одружитися, ніж його дивовижним воскресінням.

— І ти теж,— усміхнувся він, пхнувши мене в бік.— Нам обом пора йти, нас чекають. Чало!

— Ти йди вперед,— відповів я йому з такою ж щасливою усмішкою,— а я зараз прийду.

— Ні, ходімо разом.

— Мені потрібно всього хвилину,— наполягав я.— За хвилю я прийду.

Повагавшись, він усміхнувся, кивнув і попрямував через арку до «Тадж-Махала».

Сонце уже сіло за обрій. Над затокою повисла вечірня імла, така блакитна, ніби у ній розчинилося самісіньке небо. Судна і пороми швартувалися коло берега, декотрі стояли оддалік на якорях. Приплив котив піняві буруни поміж береговим камінням, і деколи хвилі вихлюпувалися через парапет на тротуари. Люди обходили їх або зі сміхом пробігали крізь фонтани бризок, що виникали на їхньому шляху. І як оті хвилі коло берега, так ув очах моїх скипали гарячі сльози.

«Це ти послав його?» — подумки запитав я небіжчика Хана, мого батька. Скорбота вбивці підштовхнула мене до парапету, де хлопчак продавав героїн. І тоді, в найостанніший момент, з’явився Абдулла.— « Це ти врятував мене?»

Промені вечірнього сонця осушили мої сльози. Я дивився, як останні відблиски світло-вишневого й пурпурового кольору спалахують і бліднуть у вечірньому сапфірі, відбитому океаном. Дивлячись на піняві буруни, що вирували коло парапету, я намагався убгати свої почуття в рамки факту. Якимсь дивним, надприродним чином я того самого дня й тієї ж години знову знайшов Абдуллу і знову втратив Хадербгая. І цей факт, це категоричне веління долі, змусило мене зрозуміти, чому я так довго не виявляв своєї скорботи: річ у тому, що я не міг його відпустити. В глибині душі я так само міцно тримався за нього, як оце щойно пригортав до себе Абдуллу. Душею я і досі був там, на вершині, стояв навколішки в снігу і обіймав його мертве тіло.

Коли зірки одна по одній почали поволі з’являтися в мовчазній нескінченності неба, я перерубав останній швартов, що утримував мою скорботу, і здався на всевладну долю. Я відпустив Хадера. Я сказав прощальні священні слова: «Я тебе прощаю».

І це було єдине правильне рішення. Я розбив своє серце об любов мого названого батька, як розбивалися хвилі об кам’яний парапет, розпливаючись піною на широкому тротуарі.

Розділ 40

Слово «мафія» зародилося на сицилії й означає «хвастощі». І якщо ви запитаєте будь-якого фахівця, котрий живе за рахунок злочинів, він скаже вам, що гублять нас пиха і хвастощі. Мабуть, неможливо порушити закон і не похвалитися цим комусь. Мабуть, неможливо жити поза законом і нітрохи не пишатися цим. Останні місяці існування старої