Читати книгу - "Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту"

години, хочете побачити фейєрверк і похід колишніх солдатів. Звичайно, в номері вистачить місця на шість осіб, там великий балкон і, якщо хочете, можна зсунути ліжка. Не хочете? Гуго, проведи гостей до двісті дванадцятого номера й захопи з собою карту вин. Я скажу вашим онукам, у якому ви номері. Звичайно ж, пане докторе, більярдна залишена для вас і для пана Шрелли. Я на той час звільню Гуго. Так, Гуго гарний хлопець, він від самого обіду висів на телефоні, все пробував зв'язатися з вами. Я думаю, що він на ціле життя запам'ятав ваш номер і номер пансіону «Модерн». Чого спілка колишніх солдатів влаштовує похід? Сьогодні день народження якогось маршала, по-моєму, героя Гузенвальда. Ми почуємо чудову пісню: «Тріщать сволоки в твоїм домі, вітчизно». І хай собі тріщать, пане докторе. Що? Бони завжди тріщали? Якщо дозволите мені висловити свою особисту думку щодо нашої політики, то я вам скажу: будьте обережні, коли вони знов затріщать. Будьте обережні!

— Я вже колись стояла тут і дивилася, як ти крокував там унизу,— тихо сказала вона.— Це було під час параду на честь кайзера в січні дев'ятсот восьмого року. Погода була розкішна, коханий, мороз аж дзвенів,— здається, так пишуть у віршах? Я страшенно боялася, що ти не витримаєш останнього, найважливішого випробування: випробування мундиром. На сусідньому балконі стояв генерал і підіймав келих за тата, за маму й за мене. Ти тоді витримав випробування, старий. Не дивися на мене так сторожко, саме сторожко, так ти ще ніколи не дивився на мене. Поклади голову мені на коліна, запали сигару й вибач, що я тремчу. Мені страшно Ти бачив обличчя того хлопця? Правда, він міг бути братом Едіт? Мені страшно, зрозумій мене, я ще не можу вернутися до нашого помешкання, хтозна, чи взагалі коли-небудь зможу. Не можу знову ввійти в те коло, я ще дужче боюся його ніж боялась тоді. Ви, мабуть, звикли до їхніх облич, а я вже починаю тужити за своїми тихими божевільними в лікарні Чи ви осліпли? Чому ви так легко дали себе обдурити? Вони вб'ють вас навіть не за порух руки, навіть не за бутерброд, їм уже байдуже, чи ви чорняві, чи біляві, чи ваша прабаба хрещена, вони однаково вб'ють вас, якщо їм не сподобається ваше обличчя. Хіба ти не бачив плакатів на стінах? Чи ви осліпли? Я вже просто не знаю, де опинилася. Повір мені, коханий, усі вони прийняли причастя буйвола. Дурні, як чобіт, глухі, як тетеря, моторошно сумирні, як той останній прибулець до нашої лікарні, втілення буйвола. І всі пристойні, ще б пак. Мені страшно, старий, навіть тридцять п'ятого року й сорок другого я не відчувала себе такою чужою серед людей. Може, мені потрібен час, щоб звикнути до них, але до Цих людей я не звикла б навіть за цілі сторіччя. Вони пристойні, всі пристойні, і на обличчях у них немає навіть тіні смутку, а що то за людина, яка не знає смутку? Налий мені ще келих вина й не дивися так підозріло на мою торбинку. Ви знаєте ліки, але вживати їх я мушу сама В тебе чисте серце, ти собі не уявляєш, який цей світ лихий Сьогодні я зажадаю від тебе ще однієї великої жертви: скасуй свято в кав'ярні «Кронер», підірви легенду про себе, замість вимагати від онуків, щоб вони плюнули на твій пам'ятник, зроби так, щоб тобі його не ставили. Ти ж ніколи не любив сиру з перцем, хай до святкового столу сядуть офіціанти та помічниці кухаря і поїдять страви, приготовані на твій день народження. Ми залишимось тут, на цьому балконі, будемо втішатися теплим вечором у колі родини, пити вино, милуватися фейєрверком і дивитись на похід колишніх солдатів. З ким ті солдати хочуть знов воювати? Можна мені подзвонити до кав'ярні «Кронер» і скасувати свято?

Біля порталу собору Святого Северина вже збиралися учасники походу в синіх мундирах. Вони стояли купками, курили й тримали в руках синьо-червоні прапори, на яких була вибита велика чорна літера «С». Духовий оркестр стиха награвав пісню: «Тріщать сволоки в твоїм домі, вітчизно», готуючись до виступу. На балконах тихо подзенькували келихи й чути було металевий звук відерець із шампанським, коли їх ставили на стіл. Корки вистрілювали просто в темно-синє вечірнє небо. Дзвони на вежі собору Святого Северина вибили три чверті на сьому. На сусідній балкон вийшло троє добродіїв, одягнених у темні костюми.

— Ви справді думаєте, що вони будуть нам корисні? — спитав М.

— Я певний,— сказав другий.

— А не вийде так, що ми, виявивши свою прихильність до цієї спілки, втратимо більше виборців, аніж здобудемо? — спитав М.

— Спілка колишніх солдатів дотримується помірних поглядів,— сказав перший.

— Ви нічого не втратите, а можете тільки виграти,— сказав другий.

— Скільки це дало б нам голосів у кращому випадку і скільки в гіршому?

— У кращому — вісімдесят тисяч, а в гіршому — п'ятдесят. Вирішуйте.

— Я ще ні на чому не спинився,— сказав М.,— жду вказівок від К. Як ви думаєте, преса не довідалася, що ми тут?

— Ні, пане М.,— сказав перший.

— А обслуга готелю?

— Обслуга ніколи не зрадить таємниці, пане М.,— сказав другий.— Вказівки від пана К. скоро мають надійти.

— Мені ці хлопці не подобаються,— сказав М.,— вони в щось вірять.

— Хай собі вірять, пане М., але це вісімдесят тисяч голосів,— сказав перший.

Вони засміялися. Дзенькнули келихи. Задзвонив телефон.

—