Читати книгу - "Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту"

— А що подумають за кордоном?

— Вони однаково думають не те, що треба.

Сміх. Дзенькіт келихів.

— Я зійду вниз і скажу керівникові походу, щоб він звернув увагу на ваш балкон,— сказав перший.

— Ні,— мовив старий,— я не хочу класти голову тобі на коліна, не хочу дивитися в синє небо. Ти сказала, коли дзвонила до кав'ярні, щоб вони прислали сюди Леонору? Вона була б розчарована. Ти її не знаєш, це Робертова секретарка, мила дівчина, шкода було б позбавити її втіхи. Не таке в мене вже чисте серце, і я добре знаю, який цей світ лихий. Я почуваю себе чужим у ньому, ще чужішим, ніж тоді, коли ми ходили до «Кітвиці» у Верхню гавань і носили гроші офіціантові на прізвище Гроль. Глянь, вони вже лаштуються до походу. Вечір теплий, наче влітку. Вже смеркає, хтось сміється... Допомогти тобі, кохана? Ти, мабуть, не помітила, що в таксі поклала торбинку мені на коліна. Вона важка, але все-таки не досить важка... Що ти хочеш зробити цією штукою?

— Застрілити он того гладкого на білому коні. Бачиш? Ти його ще пам'ятаєш?

— Невже ти думаєш, що я міг би його забути? Він убив мій сміх, зламав потаємну пружину в прихованому годинниковому механізмі, дав наказ засудити на смерть білявого ангела, забрати батька Едіт, Гроля й того хлопця, ім'я якого ми так і не дізналися, показав мені, що один помах руки може коштувати людині життя, відняв у нас Отто й залишив саму лише оболонку з нього, а однаково я б не вбивав його. Я часто питав себе, чому я приїхав у це місто? Щоб розбагатіти? Ні, ти знаєш, що не тому. Може, тому, що кохав тебе? Ні, я тоді ще не знав тебе й не міг кохати. Може, мене сюди привело шанолюбство? Ні. Мені здається, я хотів лише посміятися з них, сказати наприкінці: «Я просто пожартував». Чи я хотів мати дітей? Хотів. І мав їх: двоє померли малими, один загинув на війні, після того, як став чужий мені, ще чужіший, ніж ті молодики з прапорами внизу. А третій син? «Як живете, тату?» —«Добре. А ти?» —«Добре, дякую, та ту».— «Може, тобі щось треба?» —«Ні, дякую, в мене все є». Абатство Святого Антонія? Вибач, кохана, що я сміюся. Все це марнота, воно не викликає в мені ніякого жалю, навіть ніяких почуттів. Налити тобі ще вина?

— Налий, будь ласка.

Я покладаюся, коханий, на параграф п'ятдесят перший, закони можна повернути і так, і сяк... Глянь, а он і наш давній приятель Нетлінгер. Він досить хитрий, щоб ще не з'являтися у мундирі, але потиснути руки, поплескати по плечу, помацати прапори вже можна. Може, краще вже застрілити Нетлінгера... Але я ще подумаю, мабуть, не стрілятиму в той паноптикум унизу, майбутній убивця мого онука сидить на сусідньому балконі, бачиш? Він у темному костюмі, пристойний, дуже пристойний, він не те думає, що вони, не так поводиться й не те планує, він дечого навчився, вільно розмовляє французькою і англйською, знає латинську й грецьку і ще зранку заклав на завтра у свій календарик закладку: це ж буде п'ятнадцята неділя після Зелених свят. «Котру молитву сьогодні проказувати?» — гукнув він у спальню до своєї дружини. Я не застрілю того лантуха на білому коні, не стрілятиму в паноптикум унизу — досить лише трохи повернутися і щонайбільше за шість метрів від себе я матиму ціль, з такої відстані найкраще влучати. В сімдесят років людина вже більше ні на що не здатна. Я вб'ю не тирана, а пристойного добродія, і аж смерть знов напише в нього на обличчі глибокий подив, від якого він давно відвик. Не тремти, коханий, я заплачу за себе викуп. Мені це подобається: глибоко вдихнути повітря, прицілитись натиснути на спусковий гачок... Не треба затуляти вух, коханий, звук буде не гучний, наче лусне повітряна куля, оце й усе. Переддень п'ятнадцятої неділі після Зелених свят.

Одна дівчина була русява, а друга — темно-русява, обидві стрункі, обидві всміхалися, обом личив костюм із червонясто-рудого твіду, в обох гарна шия витикалася з білого, як сніг, комірця, мов стебло квітки, обидві вільно, без акценту, говорили французькою і англійською, фламандською і датською мовами, і так само вільно, без акценту, говорили своєю рідною мовою — німецькою. Вродливі жриці бога, якого немає, вони знали навіть латину. Вони чекали в службовому приміщенні за касою, поки перед бар'єром набиралися групи по дванадцять чоловік. Тоді затоптували гострим підбором недокурок сигарети, звичним порухом підмальовували губи, виходили за бар'єр і, всміхаючись, різними мовами питали без акценту екскурсантів, якої вони національності, звідки приїхали і яка їхня рідна мова. У відповідь екскурсанти підіймали пальця: семеро розмовляли англійською, двоє фламандською і троє німецькою. Потім пролунало ще одне запитання, сказане веселим тоном: хто з них вивчав латину. Рут нерішуче підняла пальця. Більше ніхто? По вродливому обличчю дівчини пробігла ледь помітна тінь жалю, що цього разу їй так мало трапилось екскурсантів з гуманітарною освітою, тільки одна з них зможе оцінити, як доладно вона віддаватиме розмір, читаючи напис на камені. Усміхаючись, опустивши вниз ліхтарика, як шпагу, вона перша почала спускатися східцями вниз. Запахло бетоном і тиньком, вологим підземеллям, хоч легеньке гудіння свідчило про те, що там прилаштовано кондиціонери. Дівчина без акценту назвала англійською, фламандською і німецькою мовами розміри сірих кам'яних плит і ширину римської вулиці.

—