Читати книгу - "Невідоме Розстріляне Відродження"

Нарешті він, стримуючись, перебив професора:

– Ви закидаєте колишнім кочовникам некультурність, економічну, як на ті часи, відсталість, примітивність державного і суспільного устрою… Нехай все те так… ми про це знаємо… Але скажіть, будь ласка, що придбала людина, вигадавши залізницю, аероплан, радіо і зробивши добрий десяток соціяльних революцій?

І, не даючи професорові змоги відповісти на запитання, він, з якимось невластивим йому піднесенням, казав далі:

– І чи не подібні ми до тієї курки, що, риючись в гною, погорджує орлом, мовляв, некультурний?.. – Деменко перевів дихання. – Пробачте, але я не можу всіх ваших хвалених надбань розцінювати інакше, як не через призму духовного визволення людини з під влади обставин… Звичайно, залізниця нам де в чому допомогла, але не треба забувати й того, що разом з цим вона зробила нас і своїми рабами… Вона одняла у нас частину свободи, примусила коритись собі, а дикун той своїй волі підпорядковував коня чи буйвола. Людство в шуканні свободи, як миша, поласившись на шматок сала, потрапляє в пастку. Ми, поласившись на електрику, – зробили з неї собі тирана, вигадавши годинника, – попали до нього в неволю…

Деменко чи не вперше так багато говорив, і професор слідив за ним з зацікавленням лікаря, що спостерігає незвичні симптоми у хворого.

– Хіба ви, професоре, не відчуваєте, як вас тиранить отой маленький механізм на вашій руці? Людина проміняла рештки своєї свободи на машину, долю орла – на долю курки, хай це так, але немає чим хвалитись…

Професор пильно дивився на Деменка. Це ставало цікавим, бо асистент досі так повно не декларував своїх поглядів.

– А хвальна суспільна організованість? А сучасна держава? Досягнення, кажете? Киньте, професоре, дурити себе й інших! Ми перемогли буржуазію з її анархією і взялися до соціялізму, комунізму… Ну, то що з того? Здобула людина хоч крапельку внутрішньої свободи? Ні, й тисячу разів ні! Коли машина ще не зовсім обікрала нас, так сучасна держава, буржуазна чи пролетарська – все одно, докінчила ганебне діло… Мене, людину, примушують робити те, що мені органічно противно, настирливо лізуть у найдрібніші шпаринки мого життя, плюють мені в душу… вимагають, щоб я думав так, як і всі, і все це во ім’я визволення! Хіба це не вдосконалене знущання, коли во ім’я свободи мене роблять гірше за раба?.. Я заздрю рабам отого сарматського князя, що ми його кістки викопали, я заздрю отим дикунам, що не милися роками… Вони вірили в грім, в блискавку, в сонце, а ми віримо в годинника, швацьку машину і в удосконалену каналізацію…

Деменко замовк і тремтючими руками натягав на себе ковдру. Він, видимо, сподівався, що професор сперечатиметься, але той мовчав. Тоді Деменко одкинув ковдру, що був натяг на голову, і підвівся на ліжкові:

– Сучасність гидка, як проститутка, вона мені чужа – ця сіра і убога сучасність… Тільки там – в тому житті, що лежить нині в могилах під грубим шаром землі, була свобода, дійсна, не книжна свобода, була краса життя, героїзм, захват, яких не знає сучасність, що ту красу і захват перевела на мову статистики, і мацає її брудними руками, і підраховує на бухгалтерських рахівницях…

Ще довго б виливав свою тугу за минулим Деменко, коли б професор не перебив його.

– Мій друже, давайте спати… Ви занадто експлуатуєте свою фантазію замість… знання… Весь той захват, вся та краса, про яку ви так красно говорите, не варта шини сучасного автомобіля, бо і їй ті дикуни молилися б як богові…

За день стомилися ноги і важчала голова. Сон білим молоком заволікав уяву і в нитках її плуталися, як мухи в павутинні, думки Деменкові і завмирали знесилені. Нарешті він полетів у м’яку безодню сну, а там десь вгорі над прірвою ще лунали слова Бергена, закоханого в сучасності.

– Минулі епохи… розвиток людства… тисячоліття… класові суперечності…

Падали чіткі обдумані професорові слова, такі чепурні, як англійський проділ на його голові, й солідні, як його ім’я, відомого на всю Європу вченого археолога.

А Деменко вже давно не слухав. Його засипала чорна лава сну, все вище й вище… як над сарматським князем підносилась могила, легка як пух і заспокоююча…

«Певно й мене одкопають через тисячі літ нудні люди…» – промайнула остання чудернацька думка…

Сонце вже розливало над обрієм кіновар і кармін, як професор сказав останню кінцеву фразу, елегантську і беззмістовну фразу, якими завше кінчають дисертації та вставляють в політичні промови, коли нема вже чого сказати путнього…

Шатра не було над головою, а золотаво-синє ранкове небо дзвеніло жайворонками. З боків нахилилася прим’ята трава і тихо кивав ковиль білими стьожками на тлі неба.

Голова боліла, немов у потилицю було забито гарячого цвяха. Хотілось поворушити руками, помацати голову, але марні зусилля, – руки не рухалися, їх немов одтято.

«Параліж!» – промайнула палахлива думка, і все тіло охопила млость.

Посовав ногами – вони важкі, як чавунні.

Тоді, напружуючи всі сили, він підвівся і