Читати книгу - "Вибрані твори"

— Чого ви про таке говорите? Страшно мені. Живіть, бабо.

— Нема чого стращатися. Відколи світ та сонце стоять люди вмирають. Смерть вісті не дає тільки молодим, а я її вже за плечима чую… Страшно тільки не совісному вмирати в старі літа.

Зима була морозна і забитна. Тим-то за всю холоднечу Орина навіть словом не обмовилась про смерть. А коли пригріло весняне сонце, коли одного разу вбігла до хати закосичена пролісками Катерина, баба, дивлячись на те обвітрене пахуче дитинство, пригорнула внучку до себе, вийняла з коси одну голубеньку квітку, зітхнула і знову, пізніше, заговорила з Софією про дальню дорогу.

— Хоч би ще раз перед смертю нашого Григорія побачити. Зниділа ти, дочко, без нього, і мені тяжко. Все у снах його маленьким бачу. Живий, виходить. Тільки де він теперечки по світі ходить? Хоч би слово, півслова через когось передав…

І під цей тихий, одноманітно розсудливий голос на вії молодиці наверталися сльози, пропікали гарячі змарнілі щоки. І знову виринав перед очима Григорій і зникав, як зникає утлий човен на потемнілій розбурханій річці. А іноді навіть у болючій думці не могла дотягнутися до образу чоловіка, побачити його. Зі страхом помічала, що в дорогих рисах, в отій далекій далечині з'являлося щось нове, тривожне і нерозгадане. Тому поспішала до фотографій. Але й вони, вицвітаючи, з часом почали повівати якоюсь дивною застиглістю чи то холодком. Бо у серці молодиці всі риси чоловіка були незмірно кращими, дорожчими, живими.

— Не треба плакати, дочко… або поплач, поплач. Воно, дивись, легше стане. Не раз і мені за своїм плакати приходилося, коли з бурлаками ходив на ті заробітки. Мозолем і кривавицею кожна копійка обкипала. Сироти ми обоє були. А тепер при живому батькові діти сиротами стають… От чує моя. душа, що скоро Григорій або сам заскочить, або небезпремінно обізветься.

І справді, через кілька днів, надвечір, коли Софія повернулася з нової панщини, зайшла почорніла, висушена жінка в благенькому вбранні. Її змарнілий вид туго стягнула шершава, у вітряних лишаях шкура, а червоні, втомлені очі горіли, як дві рани. Привіталась і тихим голосом попросила води. Але зір у жінки був такий голодний, що Софія зразу догадалась: не води хотілося мандрівниці. Нагодувала жінку, розговорились, і та подала їй невеличкого листа.

Мало не умліла Софія і, схопивши обома руками задавнений, пройнятий дощами і потом папір, вибігла на подвір'я, щоб на самоті прочитати той трикутничок. Забула про все. Неначе увесь світ нахилився над нею, приголубив теплою рукою, прояснив затуманені очі.

— Григорію мій! Грицю! — покликала до себе чоловіка, ніби він міг її почути, і притулила до грудей дорогі слова. А великі мовчазні сльози тихо капали на босі смагляві ноги, на молоду траву і входили у весняну землю. Кілька краплин так засвітилися в зіллі, що сама Софія подумала б — роса мерехтить.

Прибігла Катерина і з острахом прикипіла до землі невдалік плоту, дивлячись на матір.

«Тата вбито!» — аж вросла в землю в німій скорботі. Але коли мати підвела на неї очі, з радісним криком кинулась до неї:

— Мамо, тато листа передав?.. Передав?

— Передав, дитино. І тебе згадує, цілує. Прочитай, дочко, — подала Софія нагрітого серцем листа.

А невідома жінка поспішала. Дуже поспішала. Софія ледве встигла написати кілька слів, щоб вони хтозна через які руки попали до чоловіка.

«Дорогий Григорію! Змучились ми. і скучили за тобою. Мені здається, що я вже тебе ціле життя не бачила Діти виросли, витягнулись без тебе і все чекають свого тата. Люба говорить: «Прийде мій тато, візьме мене на руки і високо-високо, аж до самого неба підійме». А до мене на руки не йде. Баба Орина дуже постарілись і хотіли б ще хоч раз побачити тебе. І всі ми тебе виглядаємо кожного дня, Григорію, і кожної ночі. Усі ми до самої землі кланяємося тобі. Спасибі, що не забув нас, а ми тебе до кінця віку не забудемо. Іще передаємо наш низький поклін партизанам, що ходять з тобою в бої. Ми всі хочемо, щоб вони дожили до того дня, коли стрінуться зі своїми сім'ями, дітьми. Твоя вірна жона Софія».

Невідома жінка уважно прочитала листа і сказала Софії закреслити останні рядки, де згадувалося про партизанів. На німе запитання пояснила:

— Може десь у чорні лапища попаду.

— Партизанка ви?

— Партизанка, — і вперше за весь час усміхнулася.

— Я вам якусь одежину попошукаю, переодягнетесь, — кинулась Софія до скрині.

— Не треба, — рухом руки хотіла зупинити її партизанка, — не зобижайте себе.

— А це й не моє.

— Чиє ж? — здивувалася.

— Людське.

— Склад у вас, чи як? — недовірливо підвела брови.

— Який там склад… Я входжу в групу сприяння партизанам. Допомагаємо чим можемо нашим оборонцям, — тихо відповіла Софія і подала свій найкращий одяг.

— Хто ж керує вами?

— Підпільна парторганізація.

— Листівки на телеграфних стовпах — це ваша робота?

— Наша, — Софія підійшла до печі, біля якої лежали в'язочки соснової дранки, вийняла одну пахучу платівку і подала партизанці: — Це теж наші листівки.

— Винахід! — весело засміялася жінка, прочитавши на дранці повідомлення Радінформбюро.

— На ярмарку їх легше розповсюджувати, аніж звичайні листівки.

— А от одяг, здається, свій даєте?

— Свій, — призналася Софія. — Збираємо більше для чоловіків. Не зобидьте мене — візьміть.

Вони тепло, мов подруги, попрощалися, і партизанка пішла городами в темну весняну ніч.

— Не дочекаюсь я Григорія, — з жалем сказала другого дня Орина. — Коли б мав скоро прийти, не подавав би звістки.

— Може й діждетеся, — відповіла Софія, хтозна в який раз перечитуючи листа.

— Ні, дочко, не судьба мені. Оце поклади в скриню, щоб напохваті було.

— Що це?

— Моє вбрання. Останнє, — і діловито, спокійно подала тугий вузлик, де лежали намітка, чорне плаття, біла хустина, чорні носки і невелика подушка.

Тільки тепер Софія з острахом поглянула на Орину, почуваючи, як смерть наближається до їхньої хати.

За ці дні, пильно придивляючись до баби, помічала, як та мінилася і на очах прощалася зі світом: послухали і аж посиніли руки та ноги; закруглилися, глибоко запали і стали неначе прозорішими очі, а на обличчі з'явився темний рум'янець.

— Ще кілька день залишилося їй до смерті, — пошепки якось сказала сусідка і похитала головою. Та не довелося Орині померти своєю смертю.

ХІІ

Розкидавши ручки, біля Югини лежала Ольга, на другому ліжку горілиць спав Андрій. І чомусь Докії здалося, що хата пахне болотяними травами, прокислою водяною іржею.