Читати книгу - "Шантарам"

— Але все це лише балачки,— кинув я, підводячись.— Я з вами, хоч як там воно обернеться. Побачимося згодом.

Я вийшов надвір, а Санджай кричав мені услід під загальний сміх:

— Багинчудг! Ґанду![174] Наговорив купу гидоти і вшився. Повернися негайно!

Абдулла ударив ногою по стартеру.

— Кортить на тренування? — запитав я, сідаючи позаду нього.— Розслабся. Нащо так поспішати? Я все одно поб’ю тебе.

Ось уже дев’ять місяців ми тренувалися в маленькому ексклюзивному спортзалі біля Слонячої Брами на причалі Балларду[175]. Цей спортзал був обладнаний Гусейном, членом мафії Хадера, що втратив руку в битві з бандою Сапни, і призначався виключно для гангстерів. У залі були гирі, штанги і лави, мат для дзюдо і боксерський ринг. Запах людського поту, яким тхнули шкіряні рукавички, пояси і навіть муфти на штангах, був таким ядучим, що аж в очах різало, тож спортзал був єдиним місцем у цьому районі, яке обходили десятою дорогою щури і таргани. Стіни і дерев’яна підлога були в плямах крові, а молодь, що тренувалася тут, отримувала за тиждень таку кількість всіляких травм, якої не знає навіть бригада швидкої допомоги гарячої суботньої ночі.

— Іншим разом,— засміявся Абдулла через плече, вливаючись у швидкий транспортний потік.— Сьогодні ми не битимемося. Сьогодні я хочу зробити тобі сюрприз. Дуже гарний сюрприз.

— Ти мене лякаєш,— крикнув я у відповідь.— Що ще за сюрприз?

— Пам’ятаєш, я возив тебе до доктора Хаміда? Це теж був сюрприз для тебе.

— Пам’ятаю.

— Сьогоднішній сюрприз набагато кращий.

— Так? Це мене все-таки не дуже заспокоює. Ти не можеш детальніше?

— А пам’ятаєш, як я послав тобі ведмедя, щоб ти обнявся з ним?

— Ну ще б пак! Хіба ж можна забути Кано?

— Ну так от, цей сюрприз буде набагато кращий.

— Знаєш, між лікарем і ведмедем мало спільного, тож це нічого мені не говорить, братику!..— надсаджувався я, перекрикуючи рев двигуна.

— Ха! — вигукнув він, зупинившись на перехресті.— Ось що я тобі скажу. Це такий добрий сюрприз, що ти простиш мені за те, що мучився, коли думав, ніби я помер.

— Я і так пробачив тобі, Абдулло.

— Ні біса ти не пробачив, братику. Ти так мене лупцюєш на ринзі, що всі мої незліченні рани волають.

Це було неправдою, я поводився з ним обережніше, ніж він зі мною. Хоча Абдулла швидко входив у норму, він так і не відновив повністю надприродну силу і спритність, якими володів до того, як його прошили кулями поліціянти. Коли він перед тренуванням знімав сорочку, було таке враження, наче його катували розпеченим залізом або дерли кігтями дикі звірі, тож я намагався завдавати ударів дуже акуратно. Але, звісно, йому я в цьому нізащо не зізнався б.

— Ну гаразд,— розсміявся я,— якщо ти так ставиш питання, вважатимемо, що я не простив тебе!

— А після цього сюрпризу ти простиш мене вже остаточно,— крикнув він.— Але годі про це, скажи мені краще, що відповів Салман Санджаю з приводу цього покидька Чути?

— Звідки ти знаєш, що ми говорили про Чуту?

— По-перше, це було видно з обличчя Салмана, а по-друге, Санджай сказав мені сьогодні вранці, що хоче ще раз спробувати умовити Салмана увійти до спілки з Чугою. Так от я і питаю, що Салман йому відповів?

— Ти і сам це знаєш,— відповів я спокійно, оскільки ми знову зупинилися на перехресті.

— Так? Нушкур Алла.— (Слава Аллаху).

— Ти так ненавидиш Чуту?

— Ні, я не ненавиджу Чуту,— відповів він, рушаючи з місця.— Я просто хочу вбити його.

Ми помовчали, вдихаючи теплий вітер і спостерігаючи за розвитком ринкових стосунків на знайомих нам вулицях. Щохвилини довкола нас здійснювалися сотні операцій та оборудок. Всі вони теж були нам знайомі.

Коли ми зупинилися позаду великого автобуса, я помітив на тротуарі Таджа Раджа, кишенькового злодія, що промишляв зазвичай біля Брами Індії. Багато років тому на нього напали з мачете і мало не одрубали йому голову. Після цього він говорив рипучим шепотом, а голова його була так перехняблена набік, що він насилу втримував рівновагу Він працював у парі зі своїм другом Індрою, розігруючи злодійський трюк із зіткненням і падінням. Індру прозвали Віршомазом, бо майже всі свої фрази він римував у вірші. Виходило це у нього здорово, і перші декілька рядків завжди вражали слухачів своєю красою, але потім він збивався на таку нецензурщину, що нітилися навіть бувалі чоловіки. Розповідали, що одного разу Індра почав був читати вірші у мікрофон під час святкування на Колабському ринку, і за декілька хвилин ринок був порожній, навіть торговці втекли. Поліціянти теж розгубилися, і лише коли Віршомаз зупинився на хвилину, щоб звести дух, вони похопилися і прогнали його. Я був знайомий з ними обома і добре до них ставився, але намагався не наближатися до них більш як на метр. Автобус нарешті поволі рушив з місця, і цієї миті я побачив, як Індра, вдаючи сліпого,— не ідеально, треба сказати, йому траплялося виконувати це й краще,— налетів на іноземця, і Тадж Раджив, вдаючи дбайливого перехожого, допоміг їм обом утриматися на ногах, а туристові ще й звільнитися від гаманця.

— А чому ти цього хочеш? — запитав я Абдуллу, коли нам вдалося відчепитися від автобуса.

— Чого?

— Убити Чуту.

— Я знаю, що він зустрічався зі шпигунами з Ірану — нібито вирішував якісь грошові справи. Санджай каже, це був просто бізнес. Але я думаю, не тільки бізнес. Гадаю, що він у змові з ними проти мафії Хадера, проти нас. Тому я і хочу його убити, Ліне.

— Зрозуміло,— відгукнувся я, радіючи, що мій відчайдушний іранський друг поділяє мою недовіру до Чути, але непокоячись за нього.— Тільки не роби нічого без мене, гаразд?

Він лише повернув трохи голову в мій бік, продемонструвавши білі зуби в усмішці.

— Я серйозно, Абдулло. Обіцяй мені!

— Тгик гайн, братику! Гаразд!