Читати книгу - "Вітіко"

і Немой, були Ровно, Діт, Озел, Вигонь, Герман, Вітислав і всі лісові пани, які були з Вітіко на війні, були Велислав, Одолен, Вецель, Каста, Звест, Юрик, Сезима, Здеслав, крім того, Мойслав і Радоста, сини Любомира, родичі Ровна, а з процесією приїхали старий лицар фон Кюренберґ, старий Генріх фон Офтерінґ, Утальрик фон Віллерінґе, Оттон фон Pope, Маркард фон Везен, Тьємо фон дер Ауе, молодий Генріх фон Офтерінґ, молодий лицар фон Кюренберґ, Мархард фон Гінтберґ, Ґебгарт фон Аббадесдорф, Еберґус фон Аланд, Верінгард фон Брун, Юборт фон Трибансвінхель, Вірікус фон Ґаден, а також молодий Гартунґ фон Ругенек, Вольфґанґ фон Ортау, Рудольф фон Берґгайм, Ганс фон Верте, Верінгарт фон Гохгайм і Генріх фон Рінек. Із чоловіками були й жінки та дівчата, васали та почти. З Лісового краю прибули священики з Фримбурка і Плани, судді й прийшли ті, хто під час війни був ватажком, а якщо ще хто-небудь приходив, його теж приймали як гостя. Чимало людей розмістилися в замку, чимало жило в наметах, частина народу в теплі ночі спала між деревами, частина вкладалася на луці поміж сірим камінням.

Уранці наступного дня відслужили врочисту церковну відправу просто неба. Потім Вітіко та Берта сіли під ялицями в гарні крісла, а гості, пани і панії, судді, ватажки та інші піддані Вітіко, а також люди з Лісового краю, чоловіки та жінки, підходили до них і бажали щастя, казали що-небудь, або дарували квіти та вінки. Потім гостей водили одне до одного, знайомили їх, щоб вони могли заприязнитись. Згодом поснідали, а після сніданку врочиста процесія в пишних шатах ходила по лісу в різні боки, а потім поверталася до замку вже іншими шляхами.

Наступного дня проводили ігри. В долині, де текла Влтава, одну луку обгородили бар’єрами і засипали піском, створивши турнірний майданчик. Вітіко та його гості, а також люди, які належали Вітіко та гостям, поїхали з замку через ліс до Влтави. Там влаштували лицарський турнір на кшталт тих, які звичайно проводять у Німеччині, Австрії та Богемії. Дами з балконів роздавали нагороди.

На багатьох вільних місцях, які були в лісі на березі Влтави, лісові жителі провадили ігри та забави. Змагалися зі стрільби з лука та арбалетів, із метання списів і каміння, з бігу, стрибків, лазіння і боротьби. Потім були ігри з обручами, м’ячами, жердинами і канатами. Згодом танці і співи, жартівливі глузливі звертання та відповіді, чимало людей прийшли перебрані на прочан, мисливців, випалювачів вугілля або збирачів живиці і намагалися словами та виступами спонукати повірити в свою роль.

Вітіко та чимало панів і паній ходили в ті місця й дивились, що там відбувається.

Вітіко і Берта, Вентіла і Вюльфгільта, Любомир і Болеслав, Велислав і Дімут, Одолен і Ровно мало-помалу відійшли до густішого лісу, де вже не чути було людського гамору. Там вони почули звуки скрипки, що вигравала дуже гарні мелодії. Підступили ближче й побачили світлішу ділянку, де росли сосни. Під соснами повмощувались люди, а під однією сосною сидів на колоді Том Йоганнес і грав на скрипці. Люди слухали музику. Розступилися, коли підійшов Вітіко, і він із людьми, які прийшли з ним, підступив до Тома Йоганнеса. Скрипаль грав і далі, і всі слухали. Коли він скінчив, Вітіко заговорив:

— Томе Йоганнесе, я казав тобі, що твоя скрипка ще заспіває в зеленому лісі, і вона співає краще, ніж раніше.

— Вона співає погано, — заперечив скрипаль. — Ця скрипка великого князя здатна співати так, як не може жодна скрипка в світі, але я можу грати на ній тільки так добре, як я можу. Бачиш, Вітіко, я зробив на смичку коліно, як має коліно моя рука, і тепер я можу знову водити ним.

— І водиш так, як ніхто інший не здатний, — похвалив гру Вітіко.

— Бо інакше я б грав краще за інших, — нахвалявся скрипаль, — а як воно тепер виходить, не знаю.

— А ти вже часто грав на скрипці великого князя? — запитав Вітіко.

— Я вчився грати на ній, — відповів скрипаль, — а тепер уперше граю перед людьми, бо настав, Вітіко, день честі для тебе.

— Тож я мушу подякувати тобі, — мовив Вітіко, — і я дякую тобі, а якщо захочеш прийти до мого замку, я ще більше подякую тобі, а коли я приїду до Плани, то зайду до тебе і знову дякуватиму тобі.

— Коли-небудь я прийду до твого замку, — пообіцяв скрипаль.

— Тож приходь! — запросив Вітіко.

Том Йоганнес грав ще багато мелодій на скрипці великого князя, а Вітіко зі своїми супутниками слухали його. Потім похвалили, попрощалися й пішли далі.

Ще не звечоріло, як усі знову повернулися до дому Вітіко.

Наступного дня виготовили пергамент Вітіко, і його друзі та інші чоловіки повісили на ньому свої печаті.

У подальші дні всі часто вирушали на лови диких тварин, і там лицар фон Кюренберґ, як колись і обіцяв йому Вітіко, пізнав у лісі буки, ялиці та ведмедів, а Одолен, Велислав та інші чеські друзі Вітіко побачили, який у Вітіко ліс; Вольфґанґ фон Ортау і його друзі насолоджувались гостинністю лісових людей, як і ті свого часу мали гостинне прийняття в них у Празі.

Крім того, ходили в гості до багатьох панів, що жили в Лісовому краї.