Читати книгу - "Вітіко"

А одного дня Велислав сказав Дімут:

— Тож ти мене, вродлива войовнице, перемогла, хоча я прагнув перемоги над тобою, тож я не можу бути без тебе, я не маю жодної думки без тебе, я без тебе не можу ані жити, ані вмерти, тож візьми мене, щоб я був твоїм дружиною в любові та вірності, піклуванні та нерозлучності, і то на довгі, предовгі роки, скільки Господь допоможе мені прожити на цьому світі.

— Велиславе, — відповіла Дімут, — оскільки ти вірний та сильний, я буду твоєю дружиною в любові, вірності на довгі роки, скільки Господь допоможе мені прожити на цьому світі.

— Тоді дай мені стрілу, — попросив Велислав.

— Вона буде нашою спільною власністю, — мовила Дімут.

Як минули святкування, що тривали дванадцять днів, друзі Вітіко попрощалися, побажавши щастя, розхваливши Берту і Лісовий край. Розпрощалися й інші гості, славлячи та вихваляючи господиню замку і навколишні ліси.

Коли всі виїхали, Вітіко стояв із Бертою на південному балконі замку й показував їй долини та гори, про які він розповідав їй на каменях на безлюдній луці коло лісового дому її батька.

Після відходу гостей із дому Вітіко минуло вже одинадцять днів, як по дорозі з Фримбурка через ліс до цього дому під’їхало п’ятеро вершників. Під’їхавши до замку, вершники подали сигнал ріжком, їм відповіли, і вони заїхали на подвір’я. Вони були в бахматому одязі, підперезані, один із них вів в’ючного коня. На подвір’ї вони спішилися, слуги Вітіко повели коней до стайні, а люди Гульдрика провели гостей у залу до Вітіко.

Вітіко пішов їм назустріч, а підступивши до того, хто видавався ватажком, бо ж мав срібний пояс, гукнув:

— Борешу, вірний воїне, що тебе я не бачив від чотирнадцятого дня місяця лютого 1140 року, коли помер добрий князь Собеслав!

— Вітіко, я вітаю тебе! — привітався Бореш. — Тієї сумної зими я посилав чоловіка в твій дім у Плані, що приніс тобі мою звістку, і послав тобі разом із листом, якого я написав, пояс князя Собеслава, який подарувала тобі велика княгиня Адельгайда, а сьогодні я сам приїхав у твій замок як посланець великого князя Владислава, щоб передати тобі новини від нього.

— І князь тебе обрав як посланця? — здивувався Вітіко.

— Так, — кивнув головою Бореш. — Князь сказав: Борешу, ти був вірним слугою Собеслава за його життя й під час смерті, ти піклувався про княгиню Адельгайду, аж поки вона через півроку від скорботи теж пішла за ним, поїдь до Вітіко, що любив мого дядька Собеслава і шанував його дружину Адельгайду, і принеси йому те, що я посилаю.

— А яку ти мав долю після тієї зими? — запитав Вітіко.

— Та ніякої я долі не мав, — відповів Бореш, — бо великий князь не терпів, щоб я був кимсь іншим, крім каштеляна фортеці Гости, і робив щось інше, крім зміцнення та охорони замку. Князь сказав, що я не повинен іти на війну, ворогом у якій є Владислав, син Собеслава, бо Собеслав помер під моєю опікою і я передав його тіло людям, які, пишно прикрасивши труну, перевезли його до святого Вишеградського замку.

— Тож сядьте в моєму бідному домі, — мовив Вітіко, — і не погребуйте моєю гостинністю.

Вітіко показав на стільці, які стояли коло гарного довгого букового столу, і приїжджі сіли, Вітіко теж сів до них і подав знак одному зі своїх слуг. Слуга пішов і повернувся з Гульдриком, позаду них ішло ще двоє слуг: один із хлібом, другий із сіллю. Слуги поставили хліб і сіль на стіл, і Вітіко припросив людей скуштувати. Кожен узяв собі дещо.

Гульдрик низько вклонився чоловікам і вийшов із зали. Трохи згодом він повернувся, і троє слуг за ним несли вино, пиріг і келихи, поставивши те все потім на стіл. А Вітіко звернувся до чоловіків:

— Оскільки ви, з’ївши хліба та солі, прийняли гостинність мого дому і вшанували мене, то поділіть зі мною вино та пиріг.

Гульдрик кивнув одному слузі, і той порізав пиріг, другий слуга наповнив шість келихів.

Кожен із п’ятьох чоловіків узяв собі келих і пив із нього. Потім кожен узяв шматок пирога і їв. Після цього й Вітіко випив зі свого келиха і взяв шматок пирога та їв.

— А тепер лишайтесь у моєму замку так довго, як вам до вподоби, — запросив він гостей.

— Ми лишимось так довго, як дозволяє наш час, — сказав Бореш, — бо ти приязно прийняв нас під своєю покрівлею.

— І ти всякчас жив у Гості? — запитав Вітіко.

— Я сидів там безвилазно, — відповів Бореш. — Тільки раз на рік я вибирався до Праги на день