Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

Один примірник він віддав Вівіан, і коли вона попросила його підписати, Фергюсон засміявся й сказав: Я такого ніколи раніше не робив, знаєте. Де її треба підписувати і що треба писати?

Традиційне місце – титульний лист, відповіла Вівіан. А сказати можеш усе, що хочеш. Якщо не можеш нічого придумати, просто напиши своє ім’я.

Ні, так не годиться. Я мушу щось сказати. Можна я хвилинку подумаю, нічого?

Вони були у вітальні. Вівіан сиділа з книжкою на колінах, а Фергюсон сідати з нею не став – натомість він почав ходити взад і вперед перед нею, і після кількох таких взадів і впередів вийшов із зони дивана й дійшов до віддаленої стіни кімнати, повернув направо та дійшов до наступної стіни, відтак знову повернув управо й дійшов до стіни, наступної за попередню, після чого повернувся до дивану, де нарешті всівся поруч із Вівіан.

Гаразд, мовив він, я готовий. Дайте мені книгу, і я вам її підпишу.

Вівіан сказала: Я гадаю, ти найдивніша і найкумедніша людина з усіх моїх знайомих за все життя, Арчі.

Так, я такий. Обрегочешся. Містер Ха-Ха в пурпуровому клоунському костюмі. Давайте книжку.

Вівіан простягла йому книжку.

Фергюсон розкрив її на титульному листі й сягнув у кишеню за ручкою, та ледь зібрався писати – зупинився, повернувся до Вівіан і сказав: Але вийде коротко. Сподіваюсь, ви не заперечуєте.

Ні, Арчі, я не заперечую. Анітрохи.

Фергюсон написав: Це Вівіан. Улюбленому другові й рятівнику – Арчі.

Земля повернулася ще шістнадцять разів, і ввечері третього березня вони відсвяткували його двадцятий день народження скромною вечерею в квартирі. Вівіан запропонувала запросити стільки гостей, скільки він забажає, але Фергюсон сказав – ніяких інших не треба, дякую, йому хочеться відзначити по-родинному, а це означало: лише вони удвох і Ліса, та ще відсутній Альбер, котрий зараз мандрував Півднем, намагаючись вистежити членів батьківської сім’ї, і хоча Фергюсон знав, що це безглуздо, він попросив Вівіан залишити Альберові місце за столом у тому ж дусі, в якому на свято Песах залишають місце Іллі, і Вівіан, зовсім не вважаючи, що це безглуздя, попросила Селестину накрити стіл на чотирьох. Мить потому вона вирішила збільшити число до шістьох, щоби включити матір і вітчима Фергюсона.

Жити йому залишалося два дні, і то був останній раз, коли він з ними розмовляв, але про телефонний дзвінок домовилися заздалегідь, і третього за годину до того, як він сів за вечерю з Вівіан і Лісою, мати й Гіл потелефонували з Нью-Йорка побажати йому щасливого дня народження та успіху в лондонській поїздці. Фергюсон сказав Гілові, що візьме з собою «Нашого спільного друга» (дев’яносто першу книгу зі списку), котра складе йому компанію в двох довгих переїздах через Канал (кожен по одинадцять годин), та сумнівався, що в Лондоні в нього залишиться час на читання, оскільки розклад там став жахливо щільним. Як би там не було, після цієї йому залишиться прочитати всього дев’ять книжок, і вони з Вівіан планують з усіма книгами закінчити до кінця травня, але ж яке це задоволення – жити в багатому мозкові цього англійця, зауважив він, а потому, як вони з професором Вівіан докінчать соту книгу, йому хочеться наздогнати з усіма романа Дікенса, яких він ще не прочитав.

Відтак слухавку взяла мати й заговорила з ним про погоду. Англія – місце вологе, і йому слід завжди пам’ятати про парасолю й надягати плащ, а то й придбати пару калош, щоб захищати ноги й взуття. У будь-який інший день Фергюсон від такого впав би в роздратування. Вона розмовляє з ним, як із семирічним хлопчиком, і за звичкою він би від неї відмахнувся, простогнавши, або висміяв би якимось потішним і в’їдливим зауваженням, та саме того дня жодного роздратування він не відчув – навпаки, це його повеселило, і зігріла, і розвеселила його ця нескінченна материнськість, що й досі палала в ній. Звичайно, ні, ма, сказав він. Я нікуди не виходитиму без парасолі. Чесне слово.

Так сталося, що саме свою парасолю Фергюсон залишив у потязі, прибувши до Лондона вранці п’ятого. Він не мав наміру його губити, та в поспіху зборів речей і вискакування на перон у пошуках Обрі парасоля була забута. І так, дощ лив того ранку на місто, як його мати й передбачала, оскільки Англія і справді була вологим місцем, і найперше, що вразило Фергюсона в ній, були запахи, натиск нових запахів, що увірвалися в його тіло тієї ж миті, коли він полишив повітря свого купе й опинився на повітрі вокзалу, запахи, зовсім не схожі на запахи Парижа та Нью-Йорка, атмосфера більш йоржиста, колюча, заряджена змішаними випарами вологих вовняних піджаків та горіння вугілля, і вологих кам’яних стін, і диму сигарет «Плеєрс» з їх надто солодким вірджинським тютюном на відміну від прямоти «Голуаз» і ледь пригорілих ароматів «Лакі» й «Кемел». Інший світ. Усе до крайності інше, а оскільки ще був початок березня і весна поки що не настала – озноб нового різновиду, що пробирав до кісток.

І от уже Обрі посміхався йому та охоплював рученятами тіло Фергюсона, оголошуючи, що гарненький хлопчик нарешті прибув і який чудовий тиждень чекає на них обох. Потому – назовні, на стоянку таксі, де вони настовбурчились поруч під куполом чорної парасолі Обрі, в очікуванні своєї черги, спершу говорили про те, наскільки щасливі знову бачити один одного, та кілька секунд по тому видавець Обрі вже розповідав авторові Фергюсону, що за останні кілька днів почали надходити перші відгуки на книжку, і всі добрі, за винятком одного, прекрасна рецензія в «Нью Стейтсмені», захоплена в «Обсервері», проте нічого нижче добрих оцінок у всіх інших, якщо не зважати на стервозні нісенітниці в «Панчі». Як мило, мовив Фергюсон, розуміючи, скільки ці відгуки важать для Обрі, проте сам він відчував себе якимось відстороненим від усього цього, наче рецензії писали про книгу іншого автора, іншої особи з таким же йменням, як у нього, можливо, але не того, хто зараз уперше сідає в лондонське таксі – один із тих легендарних чорних слонів, які він бачив у багатьох фільмах за стільки років, а вони