Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Святослав 📚 - Українською

Читати книгу - "Святослав"

248
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Святослав" автора Семен Дмитрович Скляренко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 258 259 260 ... 300
Перейти на сторінку:

А ввечері наступного дня вони розповіли Цвітані, що замислили робити. Спочатку, коли вони сказали про це сотенному Добиславу, той не повірив, потім згодився. Отепер вони й візьмуться до роботи. Уночі, поки не зійшов місяць, перепливуть Дунай. О, і в Микули, і в Ангела ще дужі руки й ноги. Не самі вони пропливуть, вода їх пронесе мимо ромейських кораблів, далі й далі, аж до лівого берега. А вже там, аби тільки добратись, зійде місяць, все буде видно, Ангел проведе Микулу кущами. На берегах він знає кожне село, а в кожному з них – свої люди. Вони відкриють двері воям. Ці двері і зараз відкриті…

Що робити далі? Другарі домовились і про це. Вони вийдуть вище й вище по Дунаю, знайдуть човен, насиплють його зерном і попливуть темної ночі до Доростола. Пливтимуть за водою, щоб не ворушити її веслом, зрідка хіба хто з них копирсне за бортом рукою, і так допливуть. Вода принесе їх до самого Доростола.

Уночі вони й пішли. Прощаючись з Цвітаною, Микула сказав:

– Ось тобі, жоно, дарунок. Ти вже поїж…

Він дав їй шматок сухого, черствого хліба, який приніс з-над Росі.

– Що ти? Що ти? З’їжте самі.

– Нам що? – говорив Микула. – Ми знайдемо. Аби за Дунай, а там села, люди.

Так вони й пішли.

Почувши розмову Ангела і Микули, Цвітана зрозуміла, що там, за стінами Доростола, воям доводиться дуже важко. Їх стає все менше й менше, а ті, що лишились живими, – поранені, порубані, мають мало сили.

А хіба сама Цвітана не бачила цього?! Було багато воїв у Доростолі – лишилось, може, половина. Піди до городу – скрізь попід стінами, на торзі лежать поранені, а поруч із ними мертві, руські і болгарські вої мовчки терплять, але хіба не видно, що вони стомились, конають, голодні?

Цвітана, звичайно, допомагала чим тільки могла. Не лише вона, всі жони й дівчата, які були в Доростолі, дбали, щоб легше було воям. Уночі вони виходили за стіни, брали мертвих, ховали їх; допомагали воям копати рови, лагодити стіни, виходили до Дунаю й носили воду.

Та цього, виявляється, було мало. Воїв усе менше, ті, що живі, не мають сили тримати зброю, – от що зрозуміла Цвітана, почувши розмову Ангела й Микули. «Так чим же мені їм допомогти?» – думала вона. І Цвітана зрозуміла, чим може допомогти воям, що має зробити… Перед світом, коли вої прокидались від важкого сну, ставали в лави й рушали до воріт, Цвітана одягла шолом, що лишився біля їхнього вогнища, пішла слідом за воями. Біля воріт, як і інші, взяла спис.

На воротях її ніхто не затримав. Хто пізнав би у ній, одягнутій, як вої, із списом у руках, жінку? Хто став би затримувати того, який йшов із города в поле перед грецьким станом – на життя чи смерть?! Навіть вої, до яких приєдналась Цвітана за стіною, не пізнали, хто йде поруч із ними.

– А ти взяв ніж? – запитав її воїн, що був по праву руку.

– Взяв, – відповіла Цвітана й пошкодувала, що не взяла його…

А потім був бій, і Цвітана все робила, як інші вої, тільки коли інші вої орудували луками й мечами, а часом ножами, вона била ромеїв своїм списом, – била, доки сама не впала на полі.


Пізно виплив із-за Дунаю й став над плесом великий повний місяць. Він залив ріку й береги рівним ясним сяйвом, освітив усе до бадилиночки. На недавньому полі битви стало видно зброю, щити, мечі, темні тіла мертвих, хижих птахів, що й тепер, уночі, ширяли над ними.

Руські вої ходили біля стін города в полі, збирали своїх воїв, щоб до сонця віддати їх землі. Так само ходили й ромеї навкруг свого стану…

І раптом ромеї зупинились. Вони побачили закривавлене чоло одного руса, що, витягнувши вподовж себе руки, з високими грудьми лежав проти місяця, широко відкритими очима дивився на небо, хмари, зорі.

Ромеї жахнулись.

– Він живий!

Але воїн був неживий. Він бився до загину й помер так, як стояв у бою: не боячись ворогів і смерті, дивлячись на світ перед собою.

Проте не тільки це вражало в мертвому воїні. Із голови в нього скотився шолом, воїн лежав, одкинувши голову, буйне волосся вкривало її, падало на плечі, землю…

– Це жінка! – сказав хтось із ромеїв.

Так, це була жінка, проста жінка з болгарського села, Цвітана.

– Страх! – говорили ромеї. – Вони воюють усі.

Над полем все вище й вище вставав місяць.

Ще через ніч повернулись Микула й Ангел. Вони не дістались до болгарських сіл, – на

1 ... 258 259 260 ... 300
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Святослав», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Святослав"