Читати книгу - "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"

Так тривало деякий час. Франко вмовляв мене взяти все можливе в цій ситуації. Маріароза жваво описувала мені Елеонору, покинуту з малим сином і ще одним малюком в утробі, і радила: «Спробуй налагодити з нею стосунки, адже ви – відображення одна одної». «Дурниці, – знесилено думала я, – так може казати лише той, хто ні бельмеса в цьому не розуміє. От Ліла зразу б знайшла вихід, як завжди це робила». Ліла сказала б мені: «Ти вже й так наламала дров, наплюй усім у пику і забирайся звідти». Вона завжди казала, що цим воно й мало закінчитися. Але я була перелякана, розмови з Франко та Маріарозою бентежили мене ще більше, і я не хотіла їх слухати. А от за Ніно нишком спостерігала. Який же він був вродливий, коли грався з моїми доньками, намагаючись здобути їхню прихильність! Ось він заходить разом із ними до кімнати, ніби нічого не сталося, розхвалює їх перед Маріарозою, – «бачиш, тітонько, які гарненькі синьйорини?» – і його голос мимоволі набуває вкрадливо-спокусливого тону, а пальці руки ледь торкаються її оголеного коліна. Я вивела його на вулицю, змусила прогулятися по Сант-Амброджо.

Пригадую, що було спекотно. Ми повільно брели вздовж будівель із червоної цегли, у повітрі літав тополиний пух. Я сказала, що маю навчитися жити без нього, але поки не можу, мені потрібен час. На це він відповів, що йому ніколи не вдасться жити без мене. Я зауважила, що він нездатний від чогось відмовитися. А він не погодився: неправда, то так склалися обставини; то лише для того, аби бути зі мною, він змушений триматися за все. Я зрозуміла, що немає сенсу його переконувати: він бачив перед собою лише прірву, і це його лякало. Я провела його до машини і сказала, щоб їхав. Перед тим як рушити, він запитав: «Що ти надумала робити?» Я не відповіла, бо й сама не знала.

29

За мене вирішили події, що сталися за кілька тижнів. Маріароза поїхала у справах до Бордо. Перед від’їздом вона відвела мене вбік і якось непевно попросила подбати про Франко. За її словами, він переживав глибоку депресію. І в мене несподівано промайнула думка, яка до цього вже виникала, але я за власними переживаннями не звертала на неї уваги: із Франко Маріароза не вдавала добру самаритянку, як з усіма іншими, вона справді його кохала й стала для нього матір’ю-сестрою-коханкою. І її виснажений вигляд і схудле тіло були результатом постійного страху за нього, впевненості у його вразливості й слабкості, через які він міг будь-якої миті зламатися.

Її не було вдома вісім днів. Через силу – адже в голові у мене було зовсім інше – я намагалася бути привітною з Франко, сиділа щовечора з ним допізна, розважаючи розмовами. Мене тішило, що він замість нудних балачок про політику розповідав більше сам собі, аніж мені, як нам колись було добре вдвох: про наші прогулянки Пізою, сморід від річки на набережних Арно, секрети про своє дитинство, про батьків і дідів, якими він ні з ким, окрім мене, не ділився. Особливо було приємно, що він уважно слухав, коли я розказувала про власні страхи, про контракт із видавництвом, про необхідність писати нову книжку, можливе повернення до Неаполя й до Ніно. Він ні разу не вдався до загальних фраз і філософування. Висловлювався чітко і ясно, іноді навіть вульгарно.

– Якщо він для тебе важливіший, ніж ти сама, – вражено заявив він якось увечері, – тобі краще прийняти його таким, який він є: з дружиною, дітьми, оцим нестримним бажанням трахати інших жінок, усім тим лайном, на яке він здатний зараз і ще накоїть у майбутньому. Ох, Лену, бідолашна Ленучча!

Він промовив останні слова з любов’ю і засмучено похитав головою. Потім реготнув, підвівся з крісла, додав похмуро, що, на його думку, кохання закінчується лише тоді, коли можна повернутися до тями і не відчувати при цьому ні страху, ні відрази. І вийшов із кімнати, тягнучи хвору ногу, ніби намагаючись упевнитися в матеріальності підлоги. Не знаю чому, але того вечора я пригадала Пасквале, який за соціальним статусом, культурою і політичними поглядами не мав із Франко нічого спільного. Та все ж на якусь мить я подумала, що якби зараз мій старий друг вийшов із мороку, що його поглинув, то теж мав би таку саму ходу.

Франко цілий день не виходив зі своєї кімнати. Увечері в мене була ділова зустріч, я постукала до нього й запитала, чи не міг би він повечеряти з Деде та Ельзою. Він пообіцяв. Повернулась я пізно. На кухні панував безлад, чого раніше Франко не допускав. Я прибрала зі столу, перемила посуд. Прокинулася рано, о шостій уже була на ногах. Коли йшла до ванної повз його кімнату, то помітила на дверях пришпилений кнопкою аркуш із зошита. Там було написано: «Лену, не впускай дітей». Я подумала, що дівчатка звечора чимось його розгнівали, і пішла готувати сніданок із наміром пізніше дорікнути їм за це. Але потім передумала. Франко мав чудові стосунки з моїми доньками, я не вірила, що він міг з якоїсь причини розсердитися на них. Близько восьмої я тихенько постукала до нього. Тиша. Я постукала гучніше, обережно прочинила двері, у кімнаті було темно. Я покликала його – без результату. Увімкнула світло.

Кров була повсюди: на подушці, на простирадлі, велика темна пляма тяглася майже до моїх ніг. Смерть умить постала переді мною у всій своїй відразливій сутності. Тут я скажу лише, що коли побачила бездиханне тіло, яке знала так добре, тіло чоловіка, що був колись щасливим, жвавим, перечитав купу книжок, пережив неймовірну кількість пригод та мав чимало життєвого досвіду, я відчула неприйняття і разом із цим – жалість. Франко завжди був для мене прикладом освіченості, втіленням політичної культури, добрих намірів, надій, вихованості. Бачити його таким було гнітюче. Вибраний ним жорстокий спосіб позбавити себе життя, пам’яті, принципів, здатності знайти у всьому сенс здався мені яскравим вираженням ненависті до самого себе, до власного тіла, до своєї душі, думок та слів, до того, як суворо повелася з ним