Читати книгу - "Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова"

Барикада на вулиці Сикстуска, Лемберг, листопад 1918 р.

Поки Лаутерпахт продовжував гризти свою науку, ці криваві події підкреслили небезпеку для меншин. Зіткнувшись із суворою реальністю для десятків тисяч осіб, затиснутих у сутичках між ворожими групами, лідер Організації сіоністських вчених Галичини заснував єврейську старшу школу (гімназію) і організував бойкот польським школам. Єврейські хлопці і дівчата не можуть «сидіти на одній лавці з тими, хто брав участь у погромах проти євреїв»{101}, — пояснював його друг.

Розпад органів законної влади розв’язав руки жорстокому націоналізмові, коли у полі зору з’явилася можливість нової польської або української держави. Єврейське населення міста реагувало на це неоднаково. Антинаціоналістична громада ортодоксальних євреїв сподівалася на спокійне життя разом з поляками та українцями, деякі виступали за створення незалежної єврейської держави десь на теренах колишньої Австро-Угорської імперії. Інші хотіли автономії для євреїв у новоствореній незалежній Польщі{102}, а сіоністи не погоджувалися ні на що менше, ніж окрема єврейська держава у Палестині.

Такі питання національної ідентичності та автономії, поряд зі зростанням націоналізму і появою нових держав після завершення Першої світової війни — усе сукупно висунуло закон у центр політичної арени. За масштабами і обсягами це був новий розвиток. Постало запитання: як можна захистити меншини за допомогою закону? Якими мовами вони можуть спілкуватися між собою? Чи матимуть вони можливість навчати своїх дітей у спеціалізованих школах? Такі питання резонують по всьому світу і сьогодні, а тоді не було жодних міжнародних правил, які могли б допомогти їх вирішити. Кожна країна, давня чи новостворена, ставилася до тих, хто мешкав у межах її кордонів, на свій вільний розсуд. Міжнародне право накладало певні обмеження на більшість у ставленні до меншин, без жодних прав для окремих осіб.

Інтелектуальний поступ Лаутерпахта збігся з цим вирішальним моментом. Залучений до діяльності сіоністів, він все ж боявся націоналізму. Філософ Мартін Бубер{103}, який читав лекції і мешкав у Лембергу, став для нього інтелектуальним авторитетом, який виступав проти сіонізму як неприпустимої форми націоналізму, дотримуючись думки, що єврейська держава у Палестині неминуче утискатиме її арабських мешканців. Лаутерпахт відвідував Буберові лекції і захопився цими ідеями, вважаючи себе його послідовником. Це були ранні прояви скептицизму щодо сили держави.{104}

Тим часом заняття на юридичному факультеті тривали. Лаутерпахт занурився в курс професора Романа Лонгшама де Бер’є з австрійського приватного права, хоч Австрія вже втратила свій колишній вплив і могутність. Професор Макаревич читав щоденні лекції з австрійського кримінального права, навіть попри те, що це право у польському місті Львув перестали застосовувати, через що цей курс мав дещо сюрреалістичне забарвлення. Лаутерпахт також почав відвідувати свій перший курс лекцій з міжнародного права, який восени 1918 року читав професор Юзеф Бузек{105}. Бузек був політично активним у Відні і незабаром мав стати членом новоствореного польського парламенту. Ці лекції, мабуть, лише підкреслили маргінальність цієї дисципліни в університеті, де процвітала дискримінація, а окремі викладачі могли на свій розсуд забороняти відвідувати свої лекції українцям і євреям.

Лаутерпахт подумував про переїзд, можливо, надихнувшись прочитанням однієї з книжок, які було внесено до переліку прочитаних творів у його записник — «Комедії гетто» Ізраела Зангвілла[11], обличчя якого незабаром з’явиться на обкладинці журналу «Тайм». У книжці були зібрані оповідання, які зачіпали тему тріумфальних досягнень «англізації». В оповіданні «Модель горя» Зангвілл описав історію власника готелю, який переїхав з Росії до Англії через «нестерпне» становище вдома. Інше оповідання («Священний шлюб») поставило запитання: «Чи не хотіли б ви поїхати і подивитися на Відень?»{106}

30

У 1919 році Відень був столицею «держави-обрубка», останньою територією монархії, що проіснувала майже тисячу років. Це було місце старих будівель з демобілізованими вояками і полоненими, що поверталися додому. Місто зі скаженою інфляцією і австрійською Короною, яка, «немов желе, стікає між пальців»{107}. Стефан Цвейг писав про «тривожну» навалу на австрійське місто, виснажене від голоду, про «жовті, небезпечні очі злидарів»{108}, про хліб, який був всього лиш кількома «чорними крихтами з присмаком смоли і клею», про перемерзлу картоплю, про чоловіків, які сновигають у пошарпаних одностроях і штанях, пошитих зі старих мішків, про «загальне падіння морального духу». Та воно все ще давало надію Леонові і його родині, які мешкали тут впродовж останніх п’яти років. Для таких, як Лаутерпахт, спокуса ліберальної культури, літератури, музики, кафе і відкритих для всіх університетів мала б бути достатньо сильною.

Влітку 1919 року, закінчивши своє навчання, Лаутерпахт їде зі Львова. Європейські кордони було перекроєно, питання приналежності міста було незрозумілим: у січні 1918 року президент США Вудро Вілсон звернувся до Конгресу з промовою, в якій озвучив свої «Чотирнадцять пунктів»[12] бачення «автономного розвитку»{109} «народів Австро-Угорщини», а також не забув про сподівання на нову державу, «населену незаперечною більшістю польських мешканців». Основні ідеї Вілсона мали несподіваний наслідок: на ковадлі міста Львув і його околиць народилося сучасне законодавство з прав людини.

У квітні 1919 року, коли перемовини у Версалі підійшли до свого завершення, міжурядова комісія з польського питання провела умовну демаркаційну лінію східного кордону Польщі. Вона відома як «лінія Керзона»{110}, названа так на честь британського міністра закордонних справ. Лаутерпахт зіграв у її підготовці невеличку роль (хоч про це ніде не згадував), працюючи перекладачем. Він добре знав територію і володів необхідними знаннями мов. «Герша, якому був двадцять один рік, обрали перекладачем, і він добре впорався з цим завданням», — повідомляє його друг. Він тоді вже говорив французькою, італійською, польською та українською, знав іврит, ідиш та німецьку. Він навіть трохи знав англійську. Лінія Керзона пролягла на схід від Львова{111}, який разом із навколишніми територіями, включно з містечком Жолкєв, увійшов до території