Читати книгу - "Найкраще в мені"

Та Лео знав, що відповідь її завжди буде заперечною, і змирився з цим, бо насправді так усім було простіше. Завтра, можливо, вони підуть у кіно, в неділю вона сходить до церкви, потім на кладовище до Девіда — щотижня вона ходила до нього, так тривало вже майже чверть століття. Потім повечеряє з Лео. Вона любила його, по-своєму. Може, таке кохання для багатьох було б незрозумілим, та думка інших її не обходила. Те, що було в них із Лео, було добре для них обох.

* * *

На іншому боці міста Аманда пила вранішню каву за кухонним столом й робила усе можливе, аби ігнорувати демонстративну мовчанку своєї матері.

Минулої ночі вона приїхала, й мати чекала на неї у своєму будуарі. Не давши дочці навіть присісти, вона заходилася розпитувати.

Де ти була? А чого так пізно? А чого не подзвонила?

Дзвонила, нагадала їй Аманда і, щоби не поринати в розбір порції обвинувачень, заздалегідь підготованих матір’ю, пробурмотіла, що потерпає від головного болю й тому конче потребує піти до своєї кімнати й лягти просто зараз. Вранішня материна поведінка цілком очевидно вказувала на її невдоволення тим, що розмови увечері не вийшло. Вийшовши на кухню, вона тільки привіталася, та більше не промовила ані слова: пішла собі до тостера, підкреслила мовчанку тяжким зітханням, вбгала до тостера хліб. Доки той підсмажувався, мати ще кілька разів — тепер уже голосніше — зітхнула.

«Ну добре, добре, я бачу, що ти засмучена, — хотіла сказати Аманда, — але годі вже». Та замість того вона сьорбнула кави й ухвалила для себе рішення, що не вступатиме в суперечки, на які б ґудзики її мати не тиснула.

Тостер із дзеньканням виплюнув хліб. Мати висунула шухляду, витягла столового ножа та з гуркотом зачинила шухляду назад. Тоді вже заходилася мастити грінку.

— Тобі вже ліпше? — нарешті запиталася вона, повернувшись до Аманди обличчям.

— Так, дякую.

— Тепер можеш розповісти, що відбувається? Чи де ти була?

— Я вже казала, що пізно вирушила, — нагадала Аманда, намагаючись звучати спокійно.

— Я намагалася додзвонитися, але мене скеровували на голосову пошту.

— Телефон сів, — цю відмазку вона вигадала учора, коли нарешті вирушила до матері, бо знала, як усе буде.

Мати забрала її тарілку й поцікавилася:

— І Френкові ти саме через це не дзвонила?

— Я говорила з ним вчора, десь за годину після того, як він прийшов додому з роботи, — Аманда взяла ранкову газету й заходилася з безтурботним виглядом перегортати шпальти.

— А він і сюди дзвонив.

— І?

— Був здивований, що тебе досі нема, — чмихнула Евелін. — Казав, що наскільки йому відомо, ти вирушила о другій.

— Та я ще містом наколувалася, доки на шосе не виїхала, — брехня йшла з неї надто легко, подумалося їй, але тут вона мала велику практику.

— Він наче був не в гуморі.

Ні, просто він пив, — подумки виправила її Аманда, — і я сумніваюся, що про цю розмову він взагалі згадає. Вона підвелася з-за столу й налила собі ще кави.

— Потім йому зателефоную.

Мати присіла до столу й повідомила:

— Учора увечері мене запрошували на бридж.

То ось, у чому справа, — подумала Аманда. Ну, загалом у цьому. Її мати була запеклою картяркою: впродовж майже тридцяти років грала з групою одних і тих самих жінок.

— То й сходила б.

— Я не могла, бо знала, що ти приїдеш, і гадала, що ми разом повечеряємо. Юджинії Вілкокс довелося мене підмінити.

Юджинія Вілкокс мешкала на тій самій вулиці — також в історичній будівлі, не менш шикарній, ніж дім Кольє. І хоч ці двоє вважалися подругами — її мати й Юджинія знали одне одну усе життя — між ними завжди існувала прихована конкуренція: в кого ліпший будинок, у кого ліпший сад чи інше — скажімо, в кого смачніші пироги.

— Пробач, мамо, — сказала Аманда, знов сідаючи до столу. — Треба було раніше тебе попередити.

— Юджинія нічого не тямить у ставках, і гру було зіпсовано — Марта Енн дзвонила й жалілася. Але, що важливо, я розповіла їй, що ти нині в місті, і, слово за слово, вона запросила нас обох на вечерю сьогодні.

Аманда знизала плечима й поставила чашку на стіл:

— Ти ж не погодилася, правда?

— Звісно, погодилася.

Образ Довсона промайнув їй в голові.

— Не впевнена, що матиму на це час, — зімпровізувала вона. — Увечері можуть бути поминки.

— Можуть бути поминки? І що це значить? Поминки або призначено, або ні.

— Значить, що я не впевнена. Коли телефонував юрист, то нічого точно не сказав про похорон.

— Це дивно, чи не так? Що він нічого точно не сказав.

Може, й так, — думала Аманда. Але не дивніше, ніж те, що Так посмертно організував їм з Довсоном вечерю у себе вдома.

— Упевнена, він чинить, як заповів Так.

Від згадування Такового імені мати занервувала — стала перебирати перли намиста, яке мала на шиї. Аманда ніколи не бачила, щоби та хоч раз вийшла зі спальні без макіяжу й прикрас, і цей ранок не був винятковим. Евелін Кольє завжди уособлювала собою дух Старого Півдня і, безперечно, ніщо, окрім смерті, не спинило б її на цьому шляху.

— Досі не розумію, нащо було через це приїжджати. Не те щоб ви з ним були великими друзями.

— Ми були друзями, мамо.

— Колись давно — так. Тобто одна справа, якби ти досі тут жила. Може, тоді я би зрозуміла. Але щоб отак спеціально їхати…

— Я приїхала вшанувати його пам’ять.

— Він мав сумнівну репутацію, от що. Багато хто вважав його божевільним. І що я маю казати друзям про причини твого приїзду?

— Не уявляю, чому ти взагалі маєш щось їм казати.

— Бо вони спитаються, чого ти приїхала, — відповіла мати.

— І чого б це вони про таке питалися?

— Бо ти їм цікава.

У материних інтонаціях Аманді вчулося дещо, чого вона не спромоглася розшифрувати. Розмірковуючи над цим, вона додала до кави вершків.

— І не уявляла, що можу бути такою цікавою темою для бесіди.

— Не так уже й дивно, якщо добре подумати. Ти майже ніколи не береш із собою дітей чи Френка. І коли всім здається це дивним, то тут я