Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Мондеґрін 📚 - Українською

Читати книгу - "Мондеґрін"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Мондеґрін" автора Володимир Володимирович Рафеєнко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 25 26 27 ... 35
Перейти на сторінку:
бульвар імені пана Пушкіна, а кинули напризволяще між клумбою з жоржиною, барбатусом, гренадином та шабо і великими кущами бузку? Чи випадковою була та поза, в якій її залишили після смерті? Які були її останні слова, думки, побажання?

Коротше кажучи, в тебе з’явилася велика кількість запитань, і всі вони довбали твій маленький провінційний мозок. Ти плакав, коли залишався на самоті, дивився на розкидані по всій квартирі її смішні різнокольорові речі. Ти нюхав її трусики, ти занурювався в них, як старезний напівмертвий кит в останній раз занурюється в знайомі глибини Тихого океану, відчуваючи, що відходить назавжди. Ти вдихав її запах і переставав відчувати навколишній світ. Через серце до твоїх вологих очей підіймався запах її поту та дезодоранту. Стрекотання її крил, дзюрчання її сечі. Перед цим фа-мінорна прелюдія Баха — ніщо. Великі вуха і ступні ніг, маленькі груди і малесенькі смішні рученята. Жовті трусики, сині шкарпеточки, сині трусики, жовта шкарпетка.

Один із них попросив у тебе тисячу доларів, сказав, що знає винного. Сказав, що все вирішить так, як треба, і відповість на всі питання. Ти віддав гроші. За два тижні знову побажав зустрітися з працівниками закону і правопорядку, але тебе до них просто не пустили. Ти чекав біля входу у відділок. Увечері дочекався, але краще би вже не робив цього. Тобі дісталося добряче, але живий залишився.

Далі ти намагався щось з’ясувати самотужки. Подруги Сосіпатри в день її смерті по обіді біля корпусів університету начебто бачили помаранчеве кепі, що штовхалося у натовпі позаду легкої маленької смішної фігури твоєї колишньої коханки. Чи мало тих кепі, чи мало тих чоловіків, говорив ти собі, тим більше у такі часи, як наші. Кожен третій — клоун.

Але настав травень. Вона трішечки не дожила до річниці ваших стосунків. Наприкінці місяця ти придбав квитки на потяг до Києва і зібрався.

Напередодні від’їзду ввечері на білій святковій маршрутці приїхав на її виселок. Не вагаючись, рушив у бік дому покійної. Так, вибрав без вагань напрямок, хоча раніше ніколи тут не бував (її сліди приречені вічно мерехтіти на цих стежинках, аромат китайських парфумів може знищити тільки хімічна зброя, ненав’язливі тіні чужих спогадів, тихий жіночій сміх), і пішов. Просто на розі біля сільського магазину раптом зустрів її колишнього чоловіка.

Ти впізнав його відразу. Він ішов у сарафані, в кокошнику, надягненому на помаранчеве кепі, в автентичних російських лаптях і з величезним червоним чувалом у сильних чоловічих руках, повним самоварів та православних ікон. За спиною бовтався старенький АК.

«Мы любим плоть — и вкус её, и цвет, — співав він. — И душный-душный, смертный плоти запах. Виновны ль ми, коль хрустнет ваш скелет в тяжелых, нежных, русских наших лапах?» Ці прекрасні слова, що йшли з глибин серця, він мугикав на мотив загальновідомої міської (по русифікованих містах) балади (а ты опять сегодня не пришла). Ти щиро всміхнувся йому і вбив двома ударами в серце (початківцям завжди щастить). Причому закривавлений ніж (ти ним чистив фрукти для Сосіпатри) і один із залитих кров’ю тульських самоварів (Тульський мідний в робочому стані на дровах Баташева 1896 рік, зверху на кришці 21 медаль, біля краника 8) хтозна для чого привіз додому і до самого ранку не наважувався ні вимити їх, ні викинути. Прийняв душ і майже до третьої, загорнувшись у простирадло, сидів на кухні, дивився на безсумнівні докази свого вчинку, пив крижане сухе вино і сумував.

КБ задумалася:

— Не мені тебе засуджувати, братчику, бачить Бог, не мені. Хоча, хлопче, зараз я думаю, може таке бути, що життя Сосі обірвав не її чоловік, а, скажімо, батько. Між нами, ще той пацієнт.

— Батько? — ледь чутно перепитав Габа.

— Але зрештою, зрештою, яка нам з тобою різниця? Головне — ти помстився. І цій родині, і цьому русскому міру. Хіба воно того не варте?

— Варте? — повторив сухими губами Габа.

— Ну, не знаю, — КБ замислено поплямкала губами. — То тобі видніше. Хай там як, а ти став убивцею, друже мій, ти порушив заповідь Божу. З чим тебе і вітаю. І чекає на тебе полум’я пекельне або, як варіант, заглиблені у всесвіт — як нинішній, так і майбутній — нескінченні тунелі київського міського метрополітену.

— Кобиляча голова? — між тим повторила Оле і засміялася вголос. — Ви дійсно незвичайна людина. Стільки вигадки у вас, що на трьох кандидатів наук вистачить!

— І на сімох докторів ще залишиться, — додала КБ і тихо розчинилася в повітрі.

— Отже, пані Оле, — Габа наступив на горлянку власній зневіреності й закрив парасольку, — їдемо до мене?

***

Але ж, звичайно, ми забігли трішечки вперед. Чи, може, хто його знає, назад. Дуже часто людина забігає назад. Забіжить, значить, і сміється, як мавпа. Бо їй здається, що вона випередила всіх. І не розуміє, солоденька, що її духовний фронтир (щільність населення менше двох осіб на квадратну милю) розташований у дупі. Але ми не про це. Безумовно, заняття з української мови переселенця-поліглота не могли початися раніше, ніж відбулася довгоочікувана в цьому романі зустріч. І тепер нам потрібно якось її уявити. Тим більше, що уявити ми можемо тільки ті речі, що вже відбулися. Уява взагалі, на жаль, не працює з тим, чого не бувало чи наразі немає.

Так от. Трішки звикнувши до нового місця, якось напередодні шабату, поставивши у церкві свічок перед Божою Матір’ю і святим Миколаєм, Габа зрозумів, що за відповідних умов бажаною є маленька вечірка. Така собі домашня, тиха, з хмарами за вікном, із сигареткою та певною кількістю напоїв, з невеличкою вечерею, з тихою журбою й одинадцятитомним «Словником української мови» (або СУМ-11), що його було видано у 1970–1980 роках. Значить, СУМ, напої, вечеря, музика якоїсь джазової хвилі. Запрошувати, панове, на неї не було кого і не було для чого. Льоня якраз перебував у тижневому запої, з квартири не виходив, дверей не відчиняв, то його до уваги можна було не брати.

Субота випала дощовою. Зрання гриміло і гуркотіло, десь били блискавки, Дніпро, ясна річ, не стогнав, навіщо йому це. Лише щось мурчав (як граєш у карти чи з чарки вино п’єш, о друже мій, в гарячці з туманом тяжким замороки одруженій, бач, щоб за хвилину цю не заплатив ти задорого, коли тебе тінь твій (Алеко?) покине й твоїм стане ворогом) задумливе і філософічне. Тут вступають хроматична сопілка на десять отворів та тріо врівноважених контрабасів.

Про тінь — це дуже влучно, бо саме у цю суботу

1 ... 25 26 27 ... 35
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мондеґрін», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Мондеґрін"