Читати книгу - "Помилуй і прости. Роман-покаяння"

День був погідний, теплий. У чистій синяві молодого весняного неба радувалися птахи, над розігрітою землею мерехтіло ніжне марево. Виділося, кожна травинка й комашка, розбуджена теплом, віншувала Пастеляку доброї удачі. Малий понукував батогом корови, а Василь ішов за плугом, і невідомі доти почуття не полишали його. Здавалося, десь у серці звило собі гніздечко щастя і весь час тихо співає, осяваючи його і надовкружній світ. Два роки, немов кріт, рився він перед цим у шахтах Аргентини, аби вернути борги за хату і прикупити невеликий окраєць землі у вгодованій долині перед Віщункою. Хто із сельчан тут бодай крихітний наділ мав, вважався вже не просто таким собі звичайним чоловіком, а порядним ґаздою. Це тішило Пастеляка, гріло ізсередини, ростило гордість. І, згадуючи гнів батька, не без вдоволення міркував: «Не туди дорога до щастя, куди люди справляють, а куди доля поведе».

До обіднього сонця жодна птаха ще не долетіла, а малий вже ледве волочив ноги. З жалем і болем дивився Пастеляк на змучену дитину. Але що вдієш, у ногах правди нема — земля достигла, просить плуга, треба орати. Дійшовши до кінця поля, Василь велів малому зупинитися, вийняв плуг з борозни, кинув худобині трохи сіна й присів із сином на межі перепочити. Андрійко одразу розімлів, знеможено опустив голову й зробився таким безпорадним і нещасним.

«У кого б зараз помочі напитати? — подумав Пастеляк. — Геть зажену дитину». І раптом — він ніяк не міг збагнути, як це сталося, — хтось невидимий, але явно чутним голосом сказав над вухом:

— А чого не зовеш мене?

«Дзьобак? — подумав Пастеляк. — Це ж він колись мене нараював покликати його. А де він зараз? Де Дзьобак? Напевне, теж десь оре». Й усміхнувся давнім наївним запевненням Петра.

Коли це глянув, а з тамтого поля простує межею до нього Дзьобак. Петро з’явився несподівано, немов із-під землі випірнув.

— Добрий день, ґаздо Василю, — привітався звично, наче тільки вчора бачилися.

— Дай Боже й тобі, Петре, — піднявся із межі Пастеляк. — Куди правиш?

— До тебе, ґаздо. Ти ж кликав. Хіба ні?

— Я? — здивувався Пастеляк.

— Ти, ти щойно думав про мене. Я довго чекав. Міркував, що й забув про нашу умову. Хотів, було, вже нагадати, але, на щастя, ти сам.

— І що тепер збираєшся чинити?

— Будемо орати, а малого відправ додому, хай спочине дітвак.

Коли впорали царину, Пастеляк розіклав на краю останньої борозни їжу, дістав з воза корчагу вина, й повечеряли. Випили по одному кухлю вина за те, що вчасно зорали, випили по другому, аби щасно родилося, по третьому… Веселун хміль дуже швидко вигнав з Пастелякової голови острах, вагання, сумніви, які посіяв своєю появою Дзьобак, і він спитав:

— Петре, тільки не таї переді мною нічого — ти направду почув, як я тебе кликав у думках?

— Істину говорю тобі, ґаздо. Я саме збирався в саду порядкувати, коли почув, як ти подумав про мене.

— Ну, але як, як ти про це дізнався?

— Не можу тобі й сам пояснити, — сказав розгублено Дзьобак. — Але знаю лиш одне: страшна, невимовна у мені сила. Відаю й про те, що належить вона тобі. І як з нею поведешся — таке життя і долю собі настараєш.

«Господи, одубів бись, нечиста сило», — подумав Пастеляк про себе. І Дзьобак враз схопився з землі, розкинув руки, немов для польоту, й застиг. І тут на грудях Петра, на шиї, плечах миттєво спалахнуло гілля, почало вільно розростатися врізнобіч, вкриватися зелен-листом, і за якийсь час над Дзьобаковою головою зашуміла велетенська крона дуба.

— Петре, що з тобою? — заволав перестрашений Пастеляк.

Дуб-велетень зітхнув, в одну мить пожовтів, скинув із себе листя, скинув гілля, і з товстого стовбура знову постав Дзьобак.

— Петрику, Господи, Петрику, що з тобою сталося?! — обмацував Пастеляк з ніг до голови Дзьобака.

— Ґаздо, не фіґлюй, говорив тобі, що в мені страшна сила, яка належить тобі. Тому добре подумай, як вестися з нею… А то ще з п’яної голови спаде тобі на гадку, аби я став змією. Не ручаюся за себе — можу тоді й укусити, — мовив недвозначно Дзьобак.

Орали вдвох, косили, врожаї красні збирали… Василь кілька разів пробував натякнути: мовляв, відробив своє, Петре, на цьому й спасибі. Проте Дзьобак відповів:

— Аби, Василю, не ти, кістки мої вже б дотлівали на чужині. А так топчу ряст, радуюся сонцю — то й тобі мушу віддячувати.

І тут Пастеляка мало-помалу почав точити шашіль, вкрадалися в душу сумніви різні, думки непевні зароджувалися. А очі все ловили, яка ж дрібненька його нивка в долині біля Віщунки порівняно з полями інших ґаздів. І маючи таку страшну силу, Пастеляк чогось вичікує.

— Ґаздо, знаю, гризуть тебе думки, а мені й не признаєшся, — сказав якось Дзьобак. — Я добре про них знаю, але все ж таки чекаю, коли…

— Маєш правду, Петре, — щиро зізнався Пастеляк. — Думаю собі не раз: володіємо такою силою, а розтринькуємо на дрібниці. А міг би зажити, та ще й як. І тобі би незле біля мене велося. Грошей би нам, багато грошей! — виклав свої наміри Пастеляк і аж злякався, гадаючи, що ж відповість Дзьобак.

Той вислухав мовчки, з камінною незворушністю подивився на Пастеляка і спитав:

— А як ти мислиш, де їх дістати?

— Почім я знаю, — стенув плечима Пастеляк. — У тебе ж сила — має бути й розум.

— Вбити когось заради грошей — гріх.

— Неспасенний гріх, — згодився Пастеляк.

— Розбити банк — треба їхати до Будапешта. А чим це може скінчитися?

— Погано може скінчитися.

— Тоді що маємо діяти?

— Я придумав таке, — почав обережно Пастеляк, — на полонині Трумбети випасають вівці найбагатші ґаздове. Сам туди недавно їздив. Очі не можуть накохатися — така красна маржина. Потойбіч полонини — румунська границя. А якщо кілька отар перегнати? Чув, що румуни файні гроші за вівці платять.

Дзьобак сприйняв ці слова спокійно, як і належить слузі, тільки нагадав:

— У твоїй, ґаздо, волі моя сила. Як із нею поведешся — таку й долю собі настараєш. Ніколи не забувай про це.

І Дзьобак вмить звіявся, немов краплина води у спекотному повітрі. А наступного дня навколишні села сколихнула страшна вістка — вночі з полонини Трумбети невідомі зігнали половину найкращих отар і зникли як під землю. Жандарми разом із пастухами кілька днів нишпорили по лісах, горах,