Читати книгу - "Юність Василя Шеремети"

— А як же ви то робите? — не хоче вгамуватися їжакевич.

— Ну, вот так... Ходжу сюда, туда і учу... Ходжу і учу.

— І що ж ви, щось розумієте?

— Канєчно. Почіму нєт.

— Добре. В такому разі, Кац, ви сказали, що якийсь там льонгобардський король захопив майже всі візантійські землі в середній Італії. Що то значить захопив? Отак захопив, як Кац свою кепку, і побіг. Чому то сталося? Що то був за такий король? Може б ви показали то нам на мапі. Ану поорудуйте вашою зброєю.

Кац підступає до мапи, дивиться на неї знизу.

— Король... Тим королем буф... Лангобардський король, що захопив всі візантійські землі ф середній Італії, — говорить своє Кац, а вказівка його попадає на Швейцарію, підіймається догори, мандрує через Німеччину, досягає Швеції...

— То, то, то! — поважно каже їжакевич... — І доїхали. Ви, Кац, поводитесь з мапою, ніби їсте галушки. Це не галушки, а мапа. Раджу вам більше дивитись і слухати, коли вам розказую. Дивіться. На цей раз обмежусь поміткою, але... Пам’ятайте! На другий раз прицвяшу вас таким колом, мов вішальника. На місце...

На перерві повно гамору. Гурти хлопців діляться враженнями. Хто де був, скільки знищив плакатів, скільки виніс літератури. Білоус, що обливається потом, коли відповідає лекцію, оповідає:

— Зайшов я біля театру до вісімки. Входжу, здіймаю кашкета, драстуйте, кажу. Здрастуйте! — відповідають. Підходить до мене пузатий такий, мабуть сам Мілюков. Ви чаво? Хотів би, кажу, виборчої літератури. А ви хто будете? Я з Якимовець, — брешу. А що ви тут робите? Я тут учусь. В какой школе? В камєрческом, кажу йому, і показую стару шапку. Я раніш був у комерційній. Подивився, подумав і повірив. — Сколько вам літератури? Вот, беріте... Побільше, кажу. Я піду на села. Нам нравиться, кажу, старий добрий строй. Ми знаємо, що в Хієні є також наші ґаспада... Набрав я паперів, скільки міг... Цілий оберемок. Усіх сусідів обдарував, на рік хватить загортати мило.

По часі до Василя підійшов Козенко.

— Передав, — сказав він.

— Дякую, — відповів Шеремета.

Євген вже не пішов на свій ґанок. Він смутний. Сидить на місці і кує французькі вокаблі. З дверей сьомої кляси виходить Настя. Вона не прямує, як звичайно, до виходу, а йде поміж лавицями до Василя. Він вже червоніє. Не знає, що робити. Козенко тут, Євген тут, інші також дивляться. Настя підходить і одразу питає:

— Пане Василю? Ви писали того вірша? — показує.

— Ні, — каже Василь, але очі його не знають, куди дивитися.

— Ви! Напевно, ви! Бачу ваш стиль. Ану покажіть свій почерк...

Не чекаючи відповіді, сягнула під лавицю, натрапила на загальний зшиток, витягнула його і розкрила. 0, жах! На обох сторінках загального зшитка великими, лапатими літерами понаписувано: Настя Мединська, Настя Мединська, Настя Мединська... Люблю, люблю, люблю!.. Люблю-ю-ю-ю!

Василь зривається і до Євгена.

— Це ти? — виривається з нього. — Як ти смів?

Козенко вибухає реготом. Євген по-дитячому вперся.

— Не я, не я! Це ти сам! То він сам! — повторяв він, мов папуга.

Настя почервоніла до самих вух, повернулася і вийшла.

Це сталося так несподівано, що Василь чув себе зовсім розторощеним. Тут змішались: образа, ранена гордість, непошана. В ньому бурилось нутро. Який чорт дав їм право на це? Проноситься безліч злих, потворних, скреготливих думок, і тільки одні його блискучі, збурені очі виливали все те назовні.

Василь ранений. Він чує стріл у найболючіше місце. Відкрито таємницю таємниць. Вирвано святість і кинуто під ноги.

Увійшла рвучко Варвара Сергіївна, брязнули об стіл ключі, заговорила по-французьки. Але Василь горів далі в пеклі свого сорому. Євген відчув і зрозумів. Сталося більше, ніж він хотів. Сидів якнайдальше від Василя, не торкався його, лиш скоса позирав, чи не помітить бодай нотки, щоб знайти рятунок. Дарма. Василь — камінь, граніт, криця. Тепер до нього не підходь. Його щелепи клямцяють, а очі виливають лють.

І так проходять хвилини. Коли з них склалася година, Василь відійшов. Не зовсім, але відійшов. Перший біль ущух. На перерві прийшов Шпачук, Гнатюк, знов вибори, знов праця і обов’язки, і це розрядило напругу серця. Є завдання: піти до комітету, забрати літературу і розкидати її по селах. Це мають зробити вони — гімназія, молодь.

Василь готовий. Він йде, де йти треба. Але, йдучи додому, відділився від гурту і пішов сам. Ноги його так хочуть. Не може бачити біля себе своїх.

Вдома ні разу не глянув на Євгена. Той обережно пробував був щось сказати:

— Василю! — Мовчок. — Василю? — знов голос. Мовчання. — Я думав... Я не хотів... — Василь звів на Євгена очі, і цього було досить. Євген зрозумів, що слова тут зайві. Василь встав, зібрав свої зшитки, книжки, папери, відчинив сундук, вложив все до нього і старанно, демонстративно замкнув на ключ. Цим сказано все, Євген замовкає, бере свого Лєскова, лягає на канапі горілиць, але очі його не бачать літер. Дивляться і не бачать, шукають і не знаходять... Василь одягнувся тепло і вийшов. Двері відчинились

— двері зачинились... З грюкотом.

Виборчий номер, за який Шпачук, Гнатюк, Василь агітували,

— 16. Вже за годину Василь, навантажений кольоровими паперами, несе їх у село. Біля нього твердо, мов товкачами, крокує Шпачук. Цей останній, — це сам диявол. Він йде десь аж туди за Шумськ, до Дедеркал, під саму границю. Він так само несе торбу паперу, але Василь і Шпачук — це різні створіння. Вони йдуть разом, але які вони різні. Це відчувають обидва. Навіть розмова між ними не в’яжеться, і, вийшовши за місто, один пішов управо — на Людвиці, другий уліво — на Чугалі...

Василь пішов на Чугалі, через долину. Сіро, аж нудно. Ніде нема такої осени, як на Волині. Такої сірої і такої соковито мокрої. Земля рветься за чобітьми, чіпляється їх, мов пес голодний, і гризе, гризе. Небо лягає на все сірою, важкою брилою. Вітер вириває з тіла душу.

Василь не раз вже був під цим своїм осіннім небом, і воно завжди тиснуло його до мокрої землі. Він чув, що тут тільки небо і тільки земля. І що люди тут — земля. І от він несе їм правду під номером шістнадцять, бо десь там далі Варшава, сойм, право цих хат і цих людей, і