Читати книгу - "Лице ненависті"

У виступах було багато вражаючої статистики і прикладів, включно з оповіддю про дискримінацію національних меншостей в Сполучених Штатах. До речі, в газетах також пишуть про це; писали й про Марію, яка приїхала до Америки і втрачає тут неповнолітнього сина Володю; небагато про це писали, але помітно. Принаймні коли я у відведений мені час розповідав, як з Володі роблять Уолтера, в залі стало тихо. Хтось навіть голосно підтакнув, коли я спитав у представника Сполучених Штатів, що зробила б його країна, коли б трапилося подібне з американським школярем в Москві або Києві. Чому вони дозволяють собі красти дітей? У їхній країні цей злочин зветься кіднепінгом і карається дуже суворо, а як буде у цьому випадку?

Американський делегат скористався з права на відповідь наприкінці цього ж засідання. Він, певно, знав, про що може піти мова, бо процитував статтю якогось колишнього московського адвоката, який запевняв у тутешній пресі, що «хлопчика неодмінно зашлють до Сибіру будувати газопроводи на усю решту життя», — газети в Нью-Йорку, як відомо, не червоніють. Не почервонів і американський представник, коли сказав, що це взагалі справа судова і нехай, мовляв, суд...

Все було гранично зрозумілим: вони переводитимуть цю розмову на шепіт, тягтимуть з відповідями, плутатимуть в судах. Механізм ненависті і неправди відрегульовано й змащено. Бідолашний Володя-Уолтер трапив між коліщатка, виточені на таких серйозних станках, що вони його радше зімнуть та зжують, аніж випустять. Тим більше, що американська пропаганда укотре вже заходилась пускати чорнильні бульбашки з приводу того, що, мовляв, коли десь і пригнічують іноземних

робітників, то, звісна річ, у країнах соціалізму, а не в благословенних Сполучених Штатах. Володя-Уолтер — малий пішачок у тій грі, й вони так його замаскують, що ніхто нічого не второпає, це вже точно. Щойно тутешній міністр оборони Каспар Уайнбергер дуже сердився в телевізорі, вимагаючи, щоб ніхто не смів виставляти Америці ніякі претензії з приводу людських прав та з усіх інших приводів. Міністр нервував.

Мені завжди здавалося, що нахабство не повинно ставати ні зброєю, ні аргументом — інакше буде не дискусія, а сварка в трамваї. Але — все ж таки. Цей урок мені також належало засвоїти на свій жаль, а не на радість.

Але ціну американських зусиль по протиставленню і роз’єднанню народів розуміють дедалі краще: давній імперський принцип «розділяй і владарюй». Та й у самих Сполучених Штатах новітня репутація країни не всім до душі. Річ у тім, що величезна частина населення країни завжди дбала про її авторитет і Дорожила ним. Совісність багатьох американців добре відома — лиш у повоєнні часи тут жили письменники рангу Хемінгуея і Фолкнера, поети рангу Сендберга й Фроста, такі вчені, як Ейнштейн і Оппенгеймер. Та й політики типу Франкліна Делано Рузвельта тут траплялися. Але приступи самозакоханості час від часу спалахують в частині заокеанських душ; просто не завжди тим душам вдавалося поводи­тись так виклично і нахабно, як нині. Колись великий американський мудрець Емерсон, один з тих, хто боровся за демократію в Штатах, вчасно підтримав Уолта Уїтмена й робив для доброго імені своєї країни усе, що міг, сказав дуже переконливо й просто: «Моя свобода вимахувати руками закінчується там, де починається ніс мого ближнього». Можна б нагадати ці слова вголос — у тих самих Об’єднаних Націях; а можна б і слова іншого американця, колишнього посла в Москві Кеннана: «Якщо ми відкинемо ідею-фікс, що росіяни прагнуть скинути на нас бомбу, і замість цього помислимо про майбутнє планети, наше становище поліпшиться». Але шляхи співробітництва не найпопулярніші для рейганівської адміністрації. От вони й стараються — то розміщуючи ракети, то затримуючи дітей — загострювати стосунки з нами, вважаючи, що такий рух до мети надійніший. В кожного — власна мета...

Моя давня мрія жити в дружбі якомога з більшим числом людей нищиться постійно, я сам руйную власні шанси на репутацію людини терпимої, освіченої, яка ні в що не втручається. А може, такої репутації і не потрібно? Настає час, коли у житті слід якомога частіше бути самим собою; але навіть у розмовах на цю тему не всі щирі. На жаль.

...Марія чекала на розі Першої авеню та 44-ї вулиці — просто напроти будинку секретаріату ООН. Ми з нею не домовлялися, але вона знала, що я постійно виходжу крізь ті самі двері — західні, а засідання завершуються близько шостої пополудні.

Не сердьтеся, що я вас переслідую, — сказала вона. — Але що маю робити?

Я уважно глянув на неї й побачив, що ця зовсім іще молода, кругловида жінка, така домашня з вигляду — навіть одяг на ній був наш, іще з дому, — знаходиться на межі істерики. Так само, як вона вміла плакати—усім обличчям зразу,— так істерика початкувалася нині у всьому її єстві: в очах, у метушливості долонь, пальці в Марії заплутували китиці накинутої на плечі хустки, а очі в неї були поранені — мов два маленьких озерця, налитих болем. Марія підійшла впритул і сказала, зазираючи мені в очі:

Виганяють мене з країни. Сказали, що сёстра відмовляється давати гарантії за мене й пролонгувати своє запрошення; мені анулювали візу, чи як там воно зветься, й велять їхати звідси.

А син? — спитав я.

Це я прийшла вас питати, як бути з сином. Його ж мені навіть не показують, замість нього зі мною зустрічається якийсь адвокат з товстими книгами й повідомляє, що син не хоче мене бачити. Невже немає закону, за яким...

Тут інша країна й інші закони,— відповів я якомога спокійніше.— Мені важко бути експертом, але ви самі приїхали під дію законів саме цієї країни. Коли я звернувся до наших фахівців, ті відповіли мені, що спробують діяти через держдепартамент, але надій небагато, враховуючи сьогоднішній стан американо-радянських відносин...

Хіба ж у залежності від відносин...

Саме так, — сказав я. — Так. На жаль... Мені сказали, що ви можете повертатися, є відповідне рішення, і добиватися звільнення сина через яку-небудь тутешню адвокатську контору.

Семен дізнавався, — кивнула Марія. — Це дорого...

Жінка позирнула на мене печально, продовжуючи смикати

китиці хустки. За нашими спинами тріпотіло сто п’ятдесят сім' прапорів держав — членів ООН. Прапори були дуже гарні, й дивно, що люди звикли до них — ніхто з перехожих навіть не позирав у той бік. Частіше дивилися на нас; напевно, було в нас щось незвичайне. Я оглянув себе: зняв з лацкана перепустку