Читати книгу - "Лице ненависті"

* — Тримайтеся, — сказав я Марії. — Надія є.

І тут вона розсердилася.

Надія? — перепитала жінка в хустці, роздивляючись мене впритул. —

Невже така гігантська країна, як Радянський Союз, не може нічого зробити, щоб повернулися додому і я, і Володя! Невже важко заступитися за мене, якщо... От є в мене знайомі угорці, так у них...

Я перебив Марію:

Якщо країна й винна у чомусь, так це в тому, що виховує своїх громадян людьми з нижчою, як треба, відповідальністю. Не завжди, але виховує. Нас з дитинства привчають, що якщо болить живіт, належить телефонувати державі,'тобто в державну поліклініку,— там допоможуть. Якщо тече дах — потрібно скаржитися державі на те, що в мене капає зі стелі. В одного мого знайомого впала стеля, то він пальцем не ворухнув для ремонту, вимагаючи в держави нове помешкання. Ви ж знаєте, що коли дитина не хоче вчитися, то карають не саму дитину чи батьків її, а вчителів і директора школи. Карає їх держава, бо вона взяла на себе відповідальність за те, що наші діти не зростуть бовдурами. І, діставши право на приїзд до країни, якій, відверто кажучи, начхати на вас, пробачте великодушно, ви згадали про державу, яку добровільно покинули? До речі, про згаданих вами угорців; Угорщина взагалі не розгля­дає заяв з проханнями про повернення раніше ніж за три роки після виїзду свого громадянина на проживання чи возз’єднання родини, як у вас.

Марія слухала мене уважно і вже не смикала китиці. Очі в неї не заспокоїлись, а почорніли зсередини, наче там вигас вогонь. Вона похитувала головою і майже не чула мене — уважно дивилася мені на губи, але не чула ні звуку. Людський потік обтікав нас зусібіч, вже не звертаючи уваги; люди, які стали серед хідника й так довго балакають, не виглядали ньюйорк- цями, але ж поруч ООН і там іноземців — хоч греблю гати, а вони ж часом усі такі кумедні...

Я попрошу, щоб Семен цим займався. Допоможете з адвокатом? — спитала Марія.

Намагатимемось,— відповів я.— Мені обіцяли...

Бісова країна, бісове місто,— сказала Марія.— Я б у нас всіх, хто гадає, що тут все задурно, і саме сяйво хмарочосів, і негри в джазі регочуть, і веселі ковбої на вулицях, відправляла сюди не менше як на півроку, щоб вчилися Батьківщину любити як належить!

Біля брівки пригальмував зім’ятий довгий автомобіль; з опу­щеного заднього вікна визирнув симпатичний негр з веселими очима й гукнув, явно звертаючись до мене: «Хелло, містер!»

Я перепросив Марію і підійшов до негра. Так само всміхаючись, той сказав:

Ми тут проїжджатимемо ще раз за десять хвилин. Ви розумієте англійську мову? За десять хвилин. Якщо ви далі розмовлятимете з цією леді й взагалі займатиметеся не тим, для чого приїздили до ООН, полісмен-затримає вас за позавчорашнє згвалтування папуги какаду в Центральному парку. Свідки знайдуться.

Але.— почав я.

Ви розумієте англійську мову? — перепитав веселий негр і поїхав. Номер на машині в нього був такий брудний, що цифри побачити було неможливо.

Коли я повернувся,-Марія здивовано запитала, що ж трапилося. Я пояснив їй, що то був радник з представництва держави, розташованої якраз при вході з Тихого до Атлантичного океану; в них сьогодні день народження королеви, й мене запросили на прийом з такої нагоди.

Однокласники мого Володі надіслали листа американському президентові з вимогою не затримувати мого сина. Копія в мене, можна опублікувати її в місцевій пресі?

Я взяв копію і ще раз пообіцяв, що зроблю все, на що стане можливостей. Лист школярів було надруковано на машинці через два інтервали й перекладено на англійську мову; спробую віддати його знайомим газетярам. Страшне почуття не те щоб безсилля, а стіни, в яку я гачу лобом з власної ініціативи, не минало. Я розумів, що Володя-Уолтер кидається трісочкою на хвилях такого бурхливого моря міжнародної політики, що ні він, ні його матір не уявляють собі цього й навряд чи спроможні уявити.

ЛИСТ (9)

Мила моя, сьогодні, дев’ятого жовтня, в свою обідню перерву, я зайшов до універмагу Александерса, розташованого на розі Лексінгтон-авеню й 58-ї вулиці. Універмаг дуже великий, і товари там розмаїті — в найнижчому поверсі, бейсменті, випродують дешевизну. В центрі бейсмента, біля екскалатора, я побачив літнього, років за сімдесят, високого чоловіка в жовтавому попліновому плащі й кепочці явно нашого виробництва. Чоловік кричав на весь поверх, заглушуючи шепоти радіоінформації, перебиваючи музику несподіваними російськими словами:

— Кто мне поможет, кто скажет, где здесь продают теплую обувь! Теплые ботинки где здесь продают!

Американці бігли, не звертаючи на діда уваги; тут хтось завжди кричить, а всіх не переслухаєш.

Поки я розмірковував, як мені зробити, й підсвідомо просувався ближче до людини в -попліновому плащі, хтось інший, в сірому костюмі, так само немолодий, підійшов і взяв його за руку. Я почув голос: «Да не кричите, вы что — дома?!»

Ще одну людину, яка «не вдома», я бачив трохи раніше. Це було сьогодні ж, але зранку. На розі П’ятої авеню й П’ятдесят третьої вулиці, в самісінькому центрі Манхеттену стояв столик. За столиком сиділа літня жінка в рукавичках, дуже витертому пальті й плетеному капелюшку вишневого кольору. Над головою в жінки на картонному транспаранті великими латинськими літерами була накреслено: «Samizdat», а трохи нижче йшов рукописний англійський текст такого змісту: «Я втекла з Радянського Союзу, з величезними складностями видершись з рук російської таємної поліції. Але в Америці ніхто не хоче мене друкувати і я пропадаю від голоду». Нижче було підписано прізвище дами-стражденниці: «Нонна Осипова». Навколо лежали розмножені на ротаторі саморобні брошурки на кшталт «Любов у Римі», «Пристрасті в катівні» і ще якась там любов з усякими муками. Оскільки такої письменниці в нашій країні не було зроду, а палаючий графоманський погляд я пізнаю за два квартали, ідучи до Центрального парку, я помріяв про декрет, який дозволяв би усім радянським графоманам їхати світ за очі, куди завгодно, емігрувати з усіма рукописами хоч на Місяць,— яка б велика справа була то!

Смикаючи пальчиками в білих рукавичках, мадам Осипова спостерігала життя головної з багатих нью-йоркських вулиць. Ви цього прагнули, мадам? Оскільки, гадаю, я був перший', хто хоч поглядом виявив інтерес до згаданого атракціону, дамочка глянула на мене й несподівано високим голосом вимовила: «Самиздат» — миле загрянишне слово, яке поки що не склало їй капіталу...

Все це я