Читати книгу - "Подаруй мені ніч, Аврелія Аверлі"

Аліна
Вранці прокидаюся від дзвінка у двері. Схоплююся на ліжку і дивлюся на Романа. Спить. Дзвінок повторюється і стає настирним. Я штурхаю чоловіка у плече:
— Відчиниш?
Він щось нерозбірливо бурмоче та відмахується від мене, наче від набридливої мухи. Я підіймаюся на ноги та затягую пасок халата. Прямую до дверей та дивлюся у дверне вічко. Бачу Сірого й шкіру обдає крижаними сиротами. Вирішую не відчиняти. Нехай думає, що нікого немає дома. Не бажаю мати з Громовенком жодних справ. Несподівано у дверях прокручується ключ і вони відчиняються. На порозі стоїть Сірий та хижо скалиться:
— Чому не відчиняла? Невже гадала, що шеф не має ключа від власної квартири?
— Та я той…, не встигла, — запинаюся і до мене доходить сенс сказаних слів. Сірий прямує всередину, змушуючи мене відступити. Проходить на кухню, діловито кладе руки в боки:
— Шеф сказав, щоб ви виселялися. Це його квартира і він має на неї плани.
Мене вдаряє блискавкою. Як же це? Куди ми тепер? Звісно, Лук’ян робить це на зло. Стискаю пасок халата й уявляю як душу Громовенка. Гад вирішив забрати все. Я суплюся:
— Я ж відпрацювала борг.
— Борг — так, але квартиру ні. Шеф казав, якщо хочеш, то можеш прийти до нього і відпрацювати ще за цю квартиру. Він радо тебе прийме.
Гнів стискає груди. Та як він сміє? Це вже ні в які межі не вкладається. Зі спальні виходить заспаний Роман. Зімнута футболка, приспущені штани та скуйовджене русяве волосся. Здається, він щойно вийшов з курника, де провів ніч. Чоловік сонно протирає очі:
— Що сталося?
— Нас виселяють. Громовенко вимагає, щоб ми покинули квартиру, — швидко пояснюю ситуацію й сподіваюся Роман щось вигадає. Сірий сідає на стілець та закидає ногу на коліно:
— Не обов’язково. Аліна може її відпрацювати й живіть собі тут і надалі. Шеф підпише необхідні документи.
— І поверне мені житло? — очі Романа загоряються азартним блиском. Сірий киває:
— Поверне. Все буде засвідчено нотаріально.
Я хмикаю. Тільки тепер розумію який Лук’ян негідник. Йому мало моєї скаліченої долі та розтоптаного серця. Він вирішує мене добити. Не розумію його ненависті до себе. Я ж нічого не зробила. Це Лук’ян мене образив і продовжує ламати життя. Гордо задираю голову:
— Добре! Я зберу речі й ми покинемо квартиру, — ноги підкошуються, але впевнено йду до спальні. Роман заспокійливо виставляє долоні та коситься на Сірого:
— Зачекайте хвилинку, ми з дружиною це обговоримо.
Не розумію, що хоче обговорювати Роман. Заходжу до спальні та дістаю валізу. Добре, що я її вчора так і не розпакувала. Відчиняю шафу та беру одяг. Роман заходить до кімнати. Зачиняє двері й нависає над мною кам’яною скелею.
— Алін, ти впевнена, що потрібно виїжджати? Куди ж ми подамося?
— Не знаю, але ти сам все чув. Громовенко нас виганяє, — гарячково кладу речі у валізу, навіть не дивлячись, що беру. Очі застеляє пелена зі сліз. Не розумію, як чоловік, якого я кохаю може бути таким жорстоким. Роман хапає мене за руки та вдивляється в обличчя:
— Але він хоче тебе. Ти сама все чула. Він поверне нам квартиру і вже не матиме чим маніпулювати нами. Ми будемо від нього незалежні.
Округлюю очі, дивлюся на чоловіка. Його слова змушують сумніватися, що він усвідомив, у чому полягає моя “робота”. Я зіщулюю очі:
— Ти ж знаєш, чого саме хоче від мене Лук’ян?
— Так, тобі доведеться ще раз мені зрадити й все, ми вільні й квартира наша! — Роман говорить це з піднесеним настроєм, а я не розумію причину його радості.
Фактично він дає мені дозвіл на зраду. Який нормальний чоловік віддаватиме іншому кохану дружину? Нехай один раз, він зробив це під страхом смерті. Але вдруге штовхати мене в ліжко Громовенка це вже занадто. Уявляю як коханий голубиться з іншою і мене накривають ревнощі. Нізащо не дозволила б Лук’яну відпрацьовувати подібним чином. Лякаюся своїх думок. Роману. Роману не дозволю, адже саме його я повинна кохати. Вириваю руки з його долонь:
— І тебе зовсім не турбує, що мене торкатиметься інший чоловік?
— Турбує, але я не хочу залишитися без квартири. Це ж заради тебе, щоб ти мала де жити. До того ж він вже тебе торкався, це не новий чоловік.
— Яка різниця Лук'ян чи хтось інший? Факт зради не змінити, — намагаюся достукатися до свідомості чоловіка, але жадібний блиск у зелених очах виказує його з потрохами:
— Ти надто серйозно до цього ставишся. Я ж розумію, що ти робиш це не з власного бажання, а заради нас. Аліно, прошу тебе, подумай. Трохи потерпиш і квартира наша. Тобі ж сподобалося минулого разу. Навіть не заперечуй, я бачив це по твоїй поведінці.