Читати книгу - "Пси господні, Марчін Швьонтковський"

Настільки ж рідкісною була ситуація, коли зміна командира була абсолютно очевидною для всіх. Шенк фактично вважався своєрідною правою рукою Краузе, вирішуючи для нього найскладніші справи і часто знаючи його плани раніше за інших членів банди. Однак у нього не було жодного бажання відповідати перед – прямо скажемо – групою вбивць і сукиних синів. Можливо, якби йому випала нагода очолити цю ганзу в тому стані, в якому вона перебувала два дні тому, коли було з півдюжини свіжих шибайголів, це мало б більше сенсу; зараз же їх було шестеро, які грілися біля вогнища в досить жалюгідному стані. Коли він встромив ніж у горло свого наставника, ним керував жаль – він зовсім не думав про цей неприємний побічний ефект.

Тим часом майже всі витріщилися на нього, як сороки на кістку, чекаючи, що він скаже, наче це була найприродніша річ у світі. Молодий найманець скоса поглядав на Сойку Лоренца, шпакуватого пруссака з Померанії, найстаршого серед них, але той уникав його погляду, даючи зрозуміти, що не має жодного бажання перебирати на себе спадщину Краузе.

Намагаючись виграти час, Шенк перевірив свою зброю та заглянув до дівчини, яка лежала на вошивих плащах в імпровізованому наметі з козячої шкіри. Та спала неспокійно, брудна, в пропаленій сукні, перевертаючись і бурмочучи уві сні. Одне було напевно: вони не могли залишатися під мостом – це було небезпечно чи вигідно – і їм потрібно було набратися морального духу, перш ніж продовжити подорож.

Повернувся до інших. Завагався, коли побачив шість брудних облич. Знайомого обличчя Руперта, який зазвичай виконував роль розвідника, серед них не було, що було одночасно сумною та клопітливою обставиною.

– Треба йти з–під цього мосту, – нарешті сказав він. – Хтось знає, де саме ми знаходимося?

– Хлоп, у якого ми забрали козу, – сказав Грей, стрілець, – сказав, що в пару годин путі на схід від дороги на Кьонігсбронн. Його село неподалік.

– Велике?

– Чотири хати.

– Ти відпустив його?

– Відпустив.

Щоб здатися серйознішим, Шенк удав, що замислився. Тим часом у його голові вже склався план.

– Гаразд. Гасіть багаття, їдемо в те село. Займемо одну з хат.

Найманці без жодного слова почали згортати табір. Шенк зазвичай допомагав у цьому, але він пам’ятав, що під час такої роботи Краузе завжди стояв осторонь і оглядав горизонт, тому він не долучався до пакування мішків чи гасіння багаття.

– Що з дівчиною, Шенк?

– Ганс, – звернувся він до здорованя, який після зникнення Ґрубенторпа дослужився до звання найбільшого силача в загоні, – закутай її в плащ й візьми з собою. Давай мушкет, я його понесу.

Великий хлоп слухняно почав піднімати Катаріну.

– Та не на плечі, чоловіче! Це не мішок. Візьми її на руки. Якби була твоя.

Найманці захихотіли. Краузе сказав би не "чоловіче", він би сказав "хуй". Або щось подібне. Але Шенк поки не наважувався на це.

Вони рухалися в напрямку, указаному Греєм. І правда, пройшовши півмилі, вони побачили, що з димарів чотирьох селянських хат піднімається дим. Жителі села, в основному жінки, крутилися між хатами. Шенк чудово знав, що більшість селян вже час була в армії, тому не очікував великого опору.

Їх зустріли не дуже захоплено, але й не