Читати книгу - "Ігри мажорів. "Сотий" ліцей, Діна Ареєва"

Нік

— Ніку, ти серйозно? Агришся через цю очкасту лошицю? — Мілена виблискує блискавками з-під вій, і мене накриває.

— Так, я серйозно, — намагаюся стриматися, щоб не дати їй привід покепкувати. 

Думав, у стіл її вкарбу

ю, коли побачив почервонілу руку моєї Мишки. Злий був як чорт. Навіщо вона прийшла в цей ліцей? Якщо чесно, спочатку подумав, що через мене. А після нашої розмови взагалі не знаю, що думати.

Віддав їй свою порцію, самому їсти не хотілося. Взяв каву і пішов із кафешки, Анвар зі мною. А там і ця істеричка ув'язалася. Не розуміє, що мене зараз краще не чіпати. 

Ми з Мамаєвим сидимо на підвіконні, Міла підходить до мене. Навмисно схрещую ноги, але вона всовується між мною й Анваром.

— Нік, ну не треба агритися, — обіймає за талію.

— Ти справді не розумієш, Міл? Зарічна — донька нашої нової англійки, — влізає Анвар. — Я чув, цю Дар’ю на роботу Волинські особисто приймали. А раптом там якась паль, тобі воно треба нариватися?

— Вона все одно аут, Нік, я не дозволю мене рофлити, — покусує губки Мілка, але зараз мені взагалі не вставляє.

— Не впевнений, що вона тебе рофлить. Не впевнений, що вона в принципі на таке здатна, на відміну від тебе.

— Хочеш сказати, я не маю права поставити її на місце?

Скидаю руки і повертаюся до Мамаєва. 

— Го в клас, Анваре.

— Го, — зістрибує він із підвіконня, а я всовую в руку Мілени порожню склянку з-під кави. — Викинь.

І відвертаюся, щоб не бачити, як її пересмикує.

***

Найнепотрібніші пари в ліцеї — це фізкультура. Кому треба, той після уроків спортом займається, а дрищів дві-три години на тиждень не врятують.

Тепер у мене новий геморой — Машка. Фізру ведуть два вчителі, дівчата займаються окремо від нас. Раніше мене це не турбувало, а тепер голова сама собою крутиться в бік дівчат.

Маша у фірмовій ліцейській спортивній формі, а не у своїх відстійних шмотках, і я відчуваю, що мені навпаки, не завадили б більш вільні штани.

У неї футболка надто обтисла, виріз притягує погляд як магнітом. А коли Мишка повертається спиною, я просто залипаю.

Ауч, яка. Пальцями впиваюся в долоні, щоб хоч трохи просвітліло перед очима.

— Топольський, ти оглухнув? — чую, як крізь вату. Чорт, фізрук. І він же мій тренер. — П'ятдесят віджимань на кулаках.

Напевно, я вперше радий штрафу. Розумію, як хайпово це виглядає, але не можу втриматися. Плескаю долонями і падаю, впираюся пальцями в підлогу. Стискаю долоні в кулак і стаю на кісточки середнього і вказівного пальців.

Вона дивиться на мене, точно знаю, що дивиться. І від цього в хребті гаряче, у потилиці іскрить. 

Починаю віджиматися, опускаюся глибше, щоб було видно, як напружуються груди й тріцепс. І ритм тримаю, звісно. 

— Нік як відбійний молоток, — чую уїдливий голос. Це Аліса, найкраща Мілкіна подружка. — Пощастило Мілені!

— Не заздри, — піднімаюся, спокійно обтрушую руки. І все-таки дивлюся на Мишку.

Вона швидко відвертається, поправляє окуляри. Але на щоках видно червоні плями, і всередині мене здіймається гаряча хвиля. 

— Гаразд, Топольський, — схвально киває фізрук, — сідай на місце. Тільки не спи.

Фізра остання. Не люблю її ще й тому, що місцевими душовими принципово не користуюся, а спітнілим не дуже приємно в машину сідати.

Батько повернувся, тож накрилися мої поїздки на Красунчику. З водієм їздити не хочу, краще на таксі. 

Виходимо з Анваром із роздягальні, за нами слідують Мілена з подругами. Явно нас чекали з Мамаєвим.

Раптово дорогу перегороджує Маша. Знімає окуляри й дивиться впритул.

— Топольський, — очиська виблискують, підборіддя підняте, — мені потрібна пара. Візьмеш?

У мене в роті пересихає, дихання збивається.

— Ти що, Зарічна, зовсім охрініла? — грізно насувається ззаду Мілка. Зупиняю її, піднявши руку.

— Мені не потрібна пара, Зарічна.

— Тоді ти, Анваре, — радісно повертається скажена Миша до Мамаєва, — візьмеш мене парою? Я буду за тебе домашку робити і каву носити. А ти мене від усяких елітних... жучок захищатимеш. Чи як тут у вас заведено?

Приятель гальмує і витріщається, а я готовий йому в щелепу дати. За те, що на Машку витріщається. І посміхається раптом по-тупому. Якщо кивне, точно дам.

Забираю з рук Маші окуляри, надягаю на неї. А потім беру за лікоть і тягну до воріт.

— Гей, Топольський, ти не відповів, — вона вириває лікоть.

— Гаразд. Я згоден, — знову беру за лікоть і веду. Вона одразу підтискає хвоста.

— Тоді... Куди ми йдемо?

— До мене, — кажу спокійно, — робитимеш за мене домашку. А мені треба ще на тренування встигнути.