Читати книгу - "Селище, Міхал Шмеляк"

– Бачиш? – запитав він.

– Так, – тихо відповів я, коли слина знову потекла в рот. – Це… Це… Ну…

– Так, вона була вагітна, – відповів Янек. – Вже помітно, так що це, мабуть, п’ятий чи шостий місяць.

– Червень, – одразу сказав я, бо про себе рахував місяці.

– Так, точно. Тоді з'явився перший вірш.

– Кууурва, – сказав я, бо раптом зрозумів, що цю дівчину хтось справді вбив, ні про який нещасний випадок не могло бути і речі.

– В листопаді та грудні вона могла ховати живіт під одягом, але незабаром його стало б видно. Вона дуже худа дівчина, тому її вагітність зараз так добре помітна.

– Анджеєк? – спитав я, ступаючи півкроку до столу. Раптом труп перестав мене лякати.

– Нам обов'язково треба з ним поговорити, – сказав Янек. – І щоб ця новина не поширилася по селищу, вона має залишитися між нами.

– Але ж зараз побачать, – відповів я.

– Ніхто не побачить, я запну її одяг, і віддамо тіло матері. Занесемо додому, а Вишневська до нього нікого не пустить, ось побачиш.

– Не зорієнтується?

– А кому вона скаже? Соромно їй.

– Ну, вірно, - погодився я з ним.

– Піди і скажи Бернарду, що можна повідомити Зоську, а я тим часом поправлю її одяг, а потім перенесемо тіло. Після того поговоримо з Анджейком.

– Я забіжу на хвилинку додому і візьму той зошит, га? – запитав я.

– Звичайно, може, він стане в нагоді, хтозна.

Я пішов, залишивши Янека наодинці з Анулею, потім дав Бернарду відповідні вказівки й побіг до дому. Оскільки я вже знав про вагітність, то, може, щось, пов'язане з нею, буде в записнику Анулі?

Аліція чекала мене перед будинком, вона переминалася з ноги на ногу, не знаю, чи то від нервів, чи то від холоду, бо мороз посилювався, а зараз, коли темніло, ставав дедалі гострішим.

– Я маю тобі дещо сказати, – сказала вона на привітання і зайшла всередину, а я за нею. Нас оточувало приємне тепло і запах бігосу, який зігрівав для всіх дітей мій молодший брат. Мама все ще сиділа з Зоською.

– Що сталося? — спитав я, відчуваючи, як бурчить у животі.

– Ходімо до твоєї кімнати, – сказала вона, кивнувши на дітей, які сиділи на кухні. Я послухав її, і ми поспішили нагору.

– До мене прийшла Івонка, – прошепотіла Аліція, наближаючи до мене обличчя, ніби для поцілунку.

– Вона дізналася про смерть Анулі?

– Так. У неї шок. Вона так плаче, що не зупиниш. Ледь розумієш, що вона говорить, так ридає.

– Чого вона прийшла?

– Першого разу вона нам збрехала, – сказала Аліція. – Вона прикривала Анулю, думала, що з нею нічого страшного. Що вона провела ніч у коханця.

– Анджейка? – запитав я, хоча знав, що відповідь буде негативна.

– Ну, ні, – відповіла вона. — У неї був інший. Вона говорила про нього як про коханого, якого їй послала доля, але доля стала на заваді справжньому коханню, і вони не можуть бути разом.

– До біса, Аліція, але про кого ти говориш?

– Не сказала.

– Не знає?

– Мені видається, вона знає, – сказала дівчина. – Просто чомусь не хоче цього говорити. Може, вона просто здогадується? Адже хлопців у нашому селищі не так багато.

– Але це міг бути вбивця!

– Той, хто її любив?

– Аліція, любов і ревнощі – поширені причини вбивства, – пояснив я, розумніший від знань, якими зі мною поділився Янек.

– Не вірю.

– Але це правда, так говорить міліцейська статистика.

– Є ще щось, – додала вона напруженим голосом, а потім злякано озирнулася, наче хтось міг нас підслуховувати, хоча в моєму домі це було неможливо.

– Що?

Аліція підійшла до мене ближче і нахилилася так, що її губи майже торкалися мочки вуха.

- Вона була вагітна, — прошепотіла моя дівчина, і тремтіння хвилювання пробігло по мені, коли її теплий подих танцював у моєму вусі.

– Про що ти говориш? – прокоментував я, сподіваючись, що моє здивування було щирим.

– Чесно. – Вона кивнула. – І Анеля дуже цьому раділа. Вона, звичайно, боялася своєї матері, але для неї це був плід справжнього кохання. Вона мала назвати його Адамом, першою людиною в її світі. Вона була впевнена, що буде хлопчик.

– Я єбу, – вилаявся я вголос, хоча завжди з Аліцією намагався грати справжнього джентльмена.

– Бачиш, це все змінює, – сказала вона. – Бо Івонка твердить, що вона мала сказати про це батькові дитини на Святвечір, розумієш?

– І тому він міг її вбити.

– Міхале, що ти за дурниці говориш, який чоловік убив би жінку, яка носить під серцем її дитину? – обурилася Аліція і підвищила голос. — Це мав бути хтось інший. Івонка впевнена, що того вечора Анеля планувала втекти з коханим, але сніг завадив її планам. Вона сказала, що може бути з коханим тільки за межами нашого селища, тому що тут люди не дадуть жити, і мати буде її проклинати. Вони повинні були зникнути під покровом темряви.

Тільки вона не була зібрана, подумав я, але Аліція не могла цього знати. Хто втікає з дому, навіть не взявши з собою жодної пари трусів? Весь її одяг, навіть нижня білизна, яку я бачив у шухляді комода, залишилася в її сірій кімнаті на горищі.

– Аліція, ми повинні дізнатися в Івони, хто є коханцем Анулі, – сказав я, хапаючи дівчину за руки. – Зараз це найголовніше.

– Але ж це не він, – запротестувала вона.

– Цілком можливо, – погодився я. – Але ця людина може багато знати, вона нам потрібна. Ви впевнені, що це не Анджеєк?

– Обов’язково, – відповіла вона. – Івонка переконана в цьому.

– Тоді тим більше.

– А може, її вбив цей Анджеєк? – Вона відсунулася від мене на крок. – Він дізнався і збожеволів від ревнощів, у нього була причина.

– Попрошу дядька, він міліціонер, щоб з ним поговорив.

– Це також могла бути якась ревнива дружина, – сказала Аліція, висуваючи подальші гіпотези. – Бо, може, коханець Анулі був одружений, а ця стерва дізналася і вирішила помститися.

Я подумав про те, що Янек сказав у сараї біля тіла дівчини, що її задушили, а руки належали чоловікові.

– Люба, це важливо, – твердо сказав я.

– Так?

– Прийди додому, і нікому не кажи ні слова про те, що дізналася тут.