Читати книгу - "Трагедія гетьмана Мазепи"

І все підганяла Кочубея:

– Вели, щоби ще гучніше калатали у дзвона!

– Дак куди вже гучніше, як і так від того калатання у вухах позакладало.

– Хай калатають! Щоби і в нього, чародія, нарешті позакладало!

У Батурині, дізнавшись тієї ночі по причину бовкання дзвону на дзвіниці Кочубеївської церкви, народ таки й справді похвилювався: як?

Навіть аж обурювався: як??? Гетьман закохався? Як ніби він не мав права закохуватися. Та й любов не від диявола приходить до людини, від Бога!

– Закохався!

– У шістдесят п’ять?

У шістдесят п’ять???

Хоча можна сказати й по-іншому: гетьману було (як він закохався в Мотрю Кочубеївну) всього лише шістдесят п’ять – це з якої дзвіниці подивитися, а тоді вже в дзвона бевкати. Мовляв, що ж ви хочете, як йому було всього лише шістдесят п’ять, а поет сказав, що любові будь-який вік підвладний. У цьому і наше щастя.

Як дожив я до віку Мазепи (коли він закохався у Мотрю, себто до шістдесяти п’яти літ) і жив далі, і в сімдесят теж закохався, адже був усе ще молодим.

Тоді ж і написав я вірша на цю тему. І тоді ж переконався: люблять (і закохуються) і в шістдесят п’ять, і в сімдесят, і…

І – так далі.

І пригадалося мені – дозвольте вдатися до особистого інтиму: коли мені було стільки ж віку – шістдесят п’ять, а потім і сімдесят, я…

Я закохався. Благополучно. А закохавшись, написав вірша, що його пропоную оце читачам.

Любов на ять

На ять – це означає, за словником, найвищу якість.

Немає молодості у п’ятдесят,

Але і старості немає в сімдесят.

Хоч як тут не крути —

Така вже філософія моя.

Є ти і світ,

Якому кажеш ти:

– Привіт!

Це я.

Прийшов до тебе з небуття,

Спізнати, що воно таке – життя

У світі білому на кульці з іменем Земля.

І хай мені не п’ятдесят,

Мені всього лиш сімдесят,

Але в душі, як і раніше

(І це мені видніше),

Як і раніше,

як і раніше —

двадцять п’ять.

Навколо білий світ

Буя,

Якому кажеш ти —

Привіт,

Це я.

Прийшов не просто жити

Прийшов, щоб дівчину,

щоб дівчину іще,

іще любити.

Мені в душі всього,

всього лиш двадцять п’ять.

І я люблю, як і раніш,

як і раніше,

Як і раніш, люблю на ять.

P. S. Ось так, товариші,

Добродії, брати

(І ти, мій друже, й ти)

Любов завжди

на ять,

Коли – не в паспорті,

коли в душі

Твоїй,

в душі твоїй всього лиш,

всього лиш

двадцять п’ять.

Ось тоді і в шістдесят п’ять, і в сімдесят з чимось (але за умови, що в душі двадцять п’ять) прийде остання Любов, остання, але перша (перша!) справжня.

І хай тоді називають ловеласом чи козацьким донжуаном, хай!..

P. S. А я – гуляка бездіяльний.

Інші – це, даруйте тавтологію, між іншим, – таким «званням» – ловелас, донжуан і т. д., і т. п. у тому самому дусі, – ще й гордяться.

І тоді такі «інші» гордилися своїм статусом. І тепер подібна гордота високо голову тримає – заздріть, мовляв!

Є таке російське слово – «повеса». Українською це – гульвіса, гультяй, гультіпака тощо, а ще – джиґун, зальотник, ловелас…

Але що з того, що – ловелас. Що з того, як Олександр Пушкін, приміром, сам себе таким привселюдно визнавав. І навіть аж гордився цим.

А я, повеса вечно праздный,

Потомок негров безобразный,

Взращенный в дикой простоте.

Любви не ведая страданий,

Я нравлюсь юной красоте

Бесстыдным бешенством желаний…

Та й хто буде проти (маються на увазі справжні чоловіки) бодай трохи в юності побути (якщо виявляться для цього відповідні, гм-гм, дані), ловеласом чи донжуаном?!

Життя ж бо, панове-добродії і товариші теж, одне-однісіньке. А любов – це такий солодкий гріх, що…

Щоби потім не довелося каятись, що святим та прісним прожив і жодного разу не согрішив.

Частина друга

…і будуть страчені «отсєчєнієм глав їхніх зміїних»

Борщагівка, що на річці Pосі, 14 липня 1708 року

Невесело на світі жить,

Коли нема кого любить.

Т.Шевченко

…Той дзвін, – а яка ж тоді була чудова, просто-таки, як уже мовилося в першій частині, чарівна ніч, ніч місяця травня числа 25-го, року 1704-го, не ніч, а диво якесь місячно-золотисте, – набат той гетьман Мазепа почув одним з перших у столиці Гетьманщини.

У Батурині Іван Степанович здебільшого жив не в своїй офіційній резиденції, в палаці, що іноді звався «панським будинком», а в маєтку Гончарівці – десь два кілометри південніше міста. Маєток був чималим, його будували – тут вже гетьман постарався – знай наших! – італійські архітектори. Вони й спорудили йому палац в стилі західного бароко, де можна було з шиком приймати старшину; звели й допоміжні муровані адміністративні та житлові будинки, а також домову церкву. В Гончарівцях була розміщена знаменита бібліотека Мазепи та колекція західноєвропейського живопису, знавцем якого гетьман був відмінним. Палац стояв на високому, метрів з десять, березі річки Сейм [10], звідки відкривалися мальовничі далі аж на Засем’я, де старшинські хутори, села. В Гончарівцях була збудована дерев’яна церквиця та дерев’яні стіни з бастіонами і земляним валом із ровом шириною чи не до десяти метрів, що огороджували територію «власного саду». А це майже 9 гектарів, молодий і вже квітучий сад, в якому так любив бувати гетьман.

Закінчуючись, сад непомітно переходив у чималий парк з дібровою, що тягнувся ще на 40 гектарів!

Сусідом Мазепи був пов’язаний до «романтичної історії» з Мотрею Кочубеївною генеральний суддя, друг-приятель гетьмана, товариш його мовби ж вірний (принаймні таке складалося враження збоку). Гетьман віддав йому будівлю генерального суду, що була вимурувана ще при Многогрішному. Кочубей перетворив її в свою резиденцію і поселився там із родиною. (О. Пушкін у своїй знаменитій поемі чомусь поселив Кочубеїв у Полтаві.) Від будинку починався парк Кочубея, теж чималий і розкішний. Затишна дубова алея вела в