Читати книгу - "Лицар з Кульчиць"

Це вже було щось цікавіше і більш схоже на правду. Отже, віденцям доведеться іще довгий час тримати облогу, тільки чи вистачить у них сили?

– Що хочете робіть, а місто туркам не здавайте. Ви двоє мусите повернутися у Відень і передати графу Штарембергу ці листи. Нехай розповсюдить їх, аби підняти настрій мешканців, щоб знову розпалити їх до боротьби!

Юрко у душі надіявся, що у місто він повернеться уже разом із союзниками, а через ворожий табір пройде, рубаючи разом з козаками та гусарами турків. Дуже не хотілося знову ризикувати життям.

– То підете назад? Я особисто обіцяю вам винагороду за такий подвиг, – настоював далі Карл Лотаринзький.

Юрії перезирнулися.

– Як треба, то треба, – була їхня відповідь.

– Добре. Зараз вас нагодують і підете відпочивати. Як дасть вам Бог щасливо добратися до міста, то дайте знак сигнальними ракетами. Ще одне. Ви були у турецькому таборі, бачили його розміщення…

Кажучи це, князь підійшов до стола із розстеленими на ньому картами. Кульчицький із Михайловичем також приступили, почали показувати Карлу Лотаринзькому все, що встигли побачити у ворожому стані.

У таборі ерцгерцога розвідники пробули цілу добу і перед світанком 17 серпня вирушили у зворотну путь. Тихо, аби їх не зауважили чужі очі, вони повернулися знову до села Нусдорфа. Ті самі люди взяли їх на човен, і вони попливли Дунаєм у бік Відня, оповиті густим ранковим туманом.

– Дорога назад у сотню разів небезпечніша. Голову даю, що у таборі князя Лотаринзького Кара-Мустафа має свої очі та вуха, – навмисне Кульчицький сказав до свого друга латиною, аби не зрозуміли селяни.

– Підемо іншим шляхом, а то ще зустрінемо нашого агу. Ми ж забули йому винограду нарвати! – відповів жартома Михайлович. – Обдуримо турків, перескочимо сивим конем.

Кульчицький посміхнувся.

– Знову ти, мій сербський брате, все перекрутив. «Об’їдемо на сивій кобилі», – ось як правильно треба казати.

Михайлович тільки сопів: йому теж було страшно, та виду не подавав. Справжній козарлюга, на Січі його місце. Недаремно й приповідки усі козацькі на вус мотає. Он зараз задумався – напевно, згадує собі щось приємне: може, рідний Бєлград чи Стамбул?

У турецькій столиці Юрій Михайлович був у почті славного Джованні Казанови, неперевершеного авантюриста і ловеласа. Про амурні справи свого патрона Михайлович говорив неохоче, а то й взагалі замовчував. Навіть коли його просили повідати про славного Казанову, він тільки махав рукою: «Нема що розказувати». Кульчицький завжди знав, що справжній покоритель жіночих сердець, який вів лік покорених на сотні-тисячі, ніколи не буде хвалитися цим і здатний заховати у таємниці жіночу слабкість. Хто ж багато балакає, хвалиться, той, очевидно, здатен і прибрехати заради власної слави. Коли серб десь збоку чув про любовні подвиги славного ловеласа, то тільки посміхався, і яскравий вогонь спалахував у його балканських очах. Колись Юрко прямо запитав свого товариша:

– Казанова украв твою славу, мій сербський козаче, чи не так?

– Яку славу?

– Не вдавай. Насправді ти здійснив усі ті любовні подвиги, а Казанова тільки розпатякав усім, присвоївши твою славу собі.

– З чого ти взяв?

– Я ж бачу, як жінки мліють від твоїх балканських очей. До того ж я розвідник, шпигун. Ну, признавайся.

У відповідь Михайлович тільки махнув рукою.

– Нема про що говорити. Я простий перекладач, а він делегат папи та цісаря. Куди мені до нього.

Серб тоді відвернувся, однак Кульчицький встиг зауважити, як характерно зблиснули його очі.

Розділ ХІ. Запорозька Січ. 1662 рік

Запорожці харчувалися переважно рибою, котрої у Дніпрі та його численних притоках було безліч. Звичайно, довозився й інший припас, однак страви з риби низовики споживали щодня, особливо полюбляли сьорбати щербу – рибну юшку. Із перших днів Юрій зі своїми товаришами потрапили до гурту рибалок, завданням котрих було довозити на Січ повні човни риби. Тож цілими днями Юрій ловив рибу, чистив її, солив, лагодив сіті та займався іншими рибальськими справами.

– Не можу вже дивитися на ту рибу. Просмердів увесь нею, – буркотів шляхтич Ручка, відтинаючи ножем голову великому линові.

– То йди чистити нужники – будеш пахнути польовими квітами, – штовхнув товариша ліктем у бік Сметанка і зайшовся сміхом. Ручка все ще тримав у лівій руці відрізану риб’ячу голову, тож без попередження кинув нею у товариша, але Сметанка спритно пригнувся, і риб’яча голова поцілила просто в Юрія. Товариші завмерли.

– Ой, вибач нам, пане Юрку.

Кульчицький посміхнувся:

– Та який я пан: ми тепер усі тут товариші.

Юрій робив свою роботу ретельно і терпляче, сподіваючись, що невдовзі їх візьмуть у якийсь похід.

– Вас поки що тут мають за молодиків, – пояснив одного разу Миколай Бакалець. – Сірко воліє піти на орду малими силами, але щоб козаки були перевірені…

«Все ж краще тут чистити рибу, аніж сидіти у Самбірській буцегарні чи покласти голову під катівську сокиру», – заспокоював сам себе Юрій.

Так і ловили рибу на Запоріжжі кульчицькі шляхтичі, чекаючи нагоди показати себе.

Після того трагічного бою на затопленій ралівській ріні їм доводилося ховатися по різних шляхетських родинах, аби хоч якось зализати рани. Кілька разів за ними приходили жовніри, однак їх завчасу попереджали – і вони тікали в інше село, аж доки не набралися сил і не гайнули на Січ. Батько Юрія робив кілька спроб захистити сина на судах та шляхетських соймиках, однак усі чудово розуміли: це марна робота, бо загиблі пани були із дуже впливових родин, а старий Коналінський взагалі збожеволів, утративши єдиного сина.

– Ой, Юрцю, Юрцю, що ти наробив?

Найбільше серце боліло за Дашиничем і Смужем, яких так і залишили лежати на тому піску. А що було робити: через тяжкі рани хлопці самі заледве вибралися живими з обіймів тої жовтої каламутної води. Після того Юрій не одну ніч думав і гадав, як усе це могло статися. Певно, Коналінським хтось подав звістку, що «макогони» у Радловичах, і вони швидко зібралися, аби влаштувати пастку. До того ж Ігнатій Коналінський не хотів битися сам на сам з Юрієм, тому заварили саме отакий герць. Їхньою метою було не вбивати, а саме принизити кульчицьку шляхту, поставити її на коліна. Одначе не так сталося. Бій був чесним, і це підтвердили польські секунданти, однак здичавілих від горя батьків це надзвичайно мало тішило…

Накидавши цілий кошик куснів порізаної риби, товариші допомогли Ручці закинути його на плечі, і той пошкандибав до куреня. Тоді ж до пристані підпливав новий рибальський човен.