Читати книгу - "Зловісно тихе життя, Луїза Пенні"

— Дякую, ми скористаємося вашим пожежним депо. Я дуже вдячний.

— Я хочу дещо сказати. — Йоланда встала. — Поліція, без сумніву, скаже мені, коли я зможу поховати тітку Джейн. Я повідомлю, коли і де відбудеться поховання.

Ґамаш раптом відчув глибокий жаль до неї. Вона була з ніг до голови вбрана в чорне і, здавалося, вела внутрішню боротьбу між створенням образу родички, що побивається від горя, і необхідністю заявити про свої права на спадок. Він бачив багато разів, як люди змагалися за місце головного плакальника. Це завжди було зрозуміло по-людськи, але ніколи не було приємним і часто вводило в оману. Працівники гуманітарних організацій, роздаючи їжу голодним, швидко починають розуміти, що люди, які б’ються за неї в перших рядах, — це ті, хто потребує її найменше. А людям, які тихо сидять позаду, бо занадто слабкі, щоб боротися, вона необхідна найбільше. Так само і з трагедією. Люди, які не наполягають на своєму горі, часто можуть відчувати його найсильніше. Але він також знав, що тут немає непорушного правила.

Ґамаш завершив збори. Дощ і поривчастий вітер змусили майже всіх кинутися до бістро на ланч: когось — готувати, когось — подавати, а більшість — їсти.

Ґамашу хотілося якнайшвидше почути результати обшуку лучного клубу.

Розділ п’ятий

Тремтливими руками агент Ізабель Лакост залізла до пластикового пакета й обережно витягла смертоносну зброю. У мокрих, занімілих від холоду пальцях вона тримала наконечник стріли. Інші офіцери поліції Квебеку, які були в кімнаті, сиділи мовчки, багато хто мружився, намагаючись краще розгледіти крихітний наконечник, призначений для того, щоб убивати.

— Ми знайшли його та інші в клубі, — сказала Ізабель, передаючи наконечник по колу. Вона приїхала рано-вранці — під дощем, у темряві їхала за кермом з Монреаля, залишивши чоловіка наглядати за дітьми. Їй подобалося спокійно проводити час у кабінеті, а сьогодні кабінетом було холодне й тихе приміщення колишньої школи. Інспектор Бовуар дав їй ключ, вона пробралася повз жовту поліцейську стрічку, витягла свій термос із кавою, кинула на підлогу поліцейську сумку з атрибутами для обстеження місця злочину, увімкнула світло й роззирнулася. Обшиті шпунтованими дошками стіни були вкриті сагайдаками, що звисали з гачків, на яких колись, мабуть, висіли пальтечка. У передній частині кімнати досі головним об’єктом залишалася дошка, без сумніву, назавжди прикріплена до стіни. На ній хтось намалював мішень «Х», що позначала місцезнаходження лучника, і дугу між ними, а внизу були написані цифри. Напередодні ввечері агент Лакост виконала домашнє завдання в інтернеті, тому швидко впізнала схему до уроку з основ стрільби з лука — про врахування вітру, відстані та траєкторії. Однак вона дістала свою камеру і сфотографувала її. Наливши собі кави, агент Лакост сіла й перемалювала схему у свій блокнот. Вона була акуратною жінкою.

Потім, перед прибуттям інших офіцерів, які дістали завдання провести обшук, вона зробила те, про що було відомо лише їй: повернулася на вулицю і в тьмяному світлі дощового ранку пішла до місця, де померла Джейн Ніл. І вона сказала міс Ніл, що старший інспектор Ґамаш з’ясує, хто так із нею вчинив.

Агент Ізабель Лакост вірила в золоте правило моралі «як хочете, щоб люди робили вам, так і ви робіть їм» і знала, що хотіла б, щоб хтось зробив так само і для неї.

Вона повернулася до неопалюваного приміщення стрілецького клубу. Інші офіцери вже прибули, і разом вони обшукували приміщення, знімали відбитки пальців, вимірювали, фотографували, пакували. А потім Лакост, простягнувши руку до задньої стінки шухляди єдиного столу, що залишився в кімнаті, знайшла їх.

Ґамаш тримав його в долоні, наче то була граната. Наконечник стріли явно призначався для полювання. Чотири бритви, звужені до тонкого вістря. Тепер, нарешті, він міг оцінити те, що почув на зустрічі з громадою. Цей наконечник, здавалося, прагнув розрізати його долоню. Випущена з лука з усією силою, створеною тисячолітнім досвідом застосування, така стріла, поза сумнівом, пронизала б людське тіло. Дивно, що пістолети взагалі винайшли, коли вже існувала така смертоносна й безшумна зброя.

Агент Лакост витерла м’яким рушником темне волосся, з якого стікали краплі дощу. Вона стояла спиною до веселого вогню, що бадьоро палахкотів у кам’яному каміні, уперше за багато годин відчуваючи тепло, вдихаючи запах домашнього супу й хліба та спостерігаючи за тим, як смертоносна зброя переходить із рук у руки.

Клара й Мирна стояли в черзі до шведського столу, тримаючи чашки з паруючим французько-канадським гороховим супом і тарілки з теплими булочками з пекарні. А попереду Неллі накладала їжу собі на тарілку.

— Я беру і для Вейна, — пояснила Неллі без зайвої потреби. — Він онде, бідолаха.

— Я чула, як він кашляє, — сказала Мирна. — Застудився?

— Не знаю. У нього болить у грудях. Я вперше за кілька днів вийшла з дому, я так хвилювалася. Адже Вейн підстригав газон міс Ніл і виконував іншу роботу, він хотів піти на зустріч.

Обидві жінки спостерігали, як Неллі віднесла свою величезну тарілку Вейну, що сидів на стільці, згорблений і виснажений. Вона витерла йому чоло, а потім допомогла підвестися на ноги. Вони вдвох вийшли з бістро: Неллі — стурбована та сповнена відповідальності, і Вейн — покірний і задоволений, що його ведуть. Клара сподівалася, що з ним усе буде гаразд.

— Що ти думаєш про збори? — запитала Клара Мирну, поки вони разом повільно просувалася вздовж столу.

— Він мені сподобався, цей інспектор Ґамаш.

— Мені теж. Але дивно, що Джейн загинула від мисливської стріли.

— Утім, якщо подумати, це має сенс. Зараз сезон полювання, але я згодна, від думки про стару дерев’яну стрілу в мене мороз по шкірі. Дуже дивно. Індичку?

— Так, будь ласка. Брі будеш? — запитала Клара.

— Лише шматочок. Можливо, трохи більший за цей.

— Коли шматочок стає куснем?

— Якщо ти сама кусень, розмір не має значення, — пояснила Мирна.

— Я згадаю це наступного разу, коли лягатиму в ліжко з куснем Стілтона[53].

— Ти готова зрадити Пітера?

— З їжею? Я зраджую йому щодня. У мене дуже особливі стосунки з мармеладним ведмедиком, імені якого я не скажу. Гаразд, насправді його звуть Рамон. Він робить мене довершеною. Поглянь на це. — Клара вказала на квіткову композицію на буфеті.

— Я склала її сьогодні вранці, — сказала Мирна, щаслива, що Клара помітила.

Мирна усвідомлювала, що Клара помічає більшість речей і їй вистачає розуму згадувати здебільшого тільки хороше.

— Я подумала, що, можливо, ти це зробила. Там є щось?

— Подивись, — усміхнувшись, відповіла Мирна.

Клара нахилилася до композиції з однорічної монарди, геленіуму та пензлів для акрилових фарб. Усередині лежав пакунок, загорнутий у коричневий вощений папір.

— Це шавлія і чаполоч, — сказала Клара, повертаючись до столу