Книги Українською Мовою » 💛 Езотерика » Світован. Штудії під небесним шатром 📚 - Українською

Читати книгу - "Світован. Штудії під небесним шатром"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Світован. Штудії під небесним шатром" автора Мирослав Іванович Дочинець. Жанр книги: 💛 Езотерика / 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 25 26 27 ... 55
Перейти на сторінку:
приладитися.

І ми готувалися. Напекли хліба на тиждень, з хащі принесли інші «обкорми». Так він називав добуту в природі їжу. Дров було мало, їх ми спалили, коли гнали дьоготь. А тягати з лісу хмиз далеко. Одну-дві в'язки ще сяк-так. Тому я здивувався, коли мій направник (наставник за його лексикою) звелів брати з собою мішки. В недалекому густому ялиннику ми нагрібали в них колку — спресовану суху хвою. На це паливо я мав слабу надію, та даремно. Либонь, ніякі дрова не тримають так довго рівний жар, як колка. Світован навчився нею палити в тайзі. Але тут, де вдосталь доступного дерева, про це не знають.

Дорогою він набрав ще й моху, щоб устелити вдома міжвіконня — від вогкості. І зелених китичок горобини — від чаду. Ватра в нас палилася по-чорному, дим виходив у відкритий комин.

— А якби ми з тобою тут зимували, — докинув, — то між шибок насипали б ще й березових вугликів. Вони не дають замерзнути склу. Житловище має бути угоєно всяко.

— Добре, якби ваші секрети знало більше людей, — сказав я з легким смутком.

— Які то секрети?! Се способа до праці й життя. Я б кожному відкрив і дав те, що знаю. Лишень хто се візьме, хто се буде робити?! Ми любимо дивуватися з того, як роблять щось инші…

Так чи інак, а я намагався записати все значуще, що почув від нього. Тому воно й збереглося в первовзорі. Це теж його слово, що мало, мабуть, означати першоджерело.

Слова. Тоді, в затяжні дощі, я почув багато нових слів. А головне — його розсуд про саме слово. Про чин слова.

І ось присунули хмари, сині з боків і білясті всередині. Прийшли без вітру, але з глухим шумом. Дощ сіявся день і ніч, нудний, як собача пісня. Ми мали вдосталь часу на розмови й читання. Світован дістав свої пошарпані книги без обкладинок. Була нагода запитати і про них.

— Книги як книги, — пояснював він. — Головне — письмо, а оправа для ока, не для серця… Я лагодив вікна в міській книгозбірні, і одного дня надвір викинули цілу купу книг. І примусили сторожа, щоб здер із них палітурки. Одні книги списали за старістю, инші — за шкідливістю. Не той політичний дух. Їх мали повезти на картонну фабрику в Рахів. Я домовився з начальницею і поночі возиком привіз собі те, що відібрав. Тепер доста маю до читання, а більше — до перечитування. Превагом не знаю, хто се написав, але з прочитаного не раз постає у виображенні чоловік, якого кортить обняти, як брата, гуторити з ним… Так розпросторює ум, так бере серце в щемкий обруч…

Мене цікавило, що найбільше вразило його з прочитаного.

— Я не настільки божевільний, аби судити чуже письмо. Я малий коло тих великих письмовців…

Та слово за слово — і я поволі вивуджував із нього читацькі зізнання. Любив він давніх «мислительних» авторів — Канта, Спінозу, Сенеку, Марка Аврелія, Гесіода, Плутарха, Монтеня, Гьоте, нашого Сковороду. Читав угорською, чеською, румунською, німецькою, російською, українською та русинською мовами. Закінчив мадярську початкову школу. Дід барана дав, аби внука-байстрюка взяли вчитися. Інші давали за те, щоб дітей не брали до школи. Вчився на відмінно в чеській гімназії. В Румунії був помічником у професора фітотерапії при Бухарестському медінституті. Російську та німецьку опанував в «університетах» ГУЛАГу, сидів з німцями в одному бараці. Щодо української, то вона в кров і плоть увійшла в Хусті, стольному місті Карпатської України, яку він захищав із десятьма патронами. Але то інша сповідь. Сповідь на перевалі духу…

Белетристів читав менше, вибірково, декотрих дуже любив. Знав майже напам'ять всього Кобзаря. Кохався в Гоголі. («Читаєш, ніби простенька оповідь, казочка. Відклав книгу — воно з тобою, прилипло до душі, живе в ній, грає, як далека музика. Доходиш, що головне в письмі не буквені ряди, а те, що між ними. Що заскріпло в слові, як бурштинова смола, навіки. Нам на розмисел і вдоволення»).

Про Чехова казав, що це «різьбяр у слові. Витесав — і зримо постало. Ні стерти, ні додати. Читаєш — і видиш. І віриш. І думаєш: «Се ми, прости Господи!»

Толстого характеризував із тихою пошаною: «Пише так, що й сам подивований написаним. Звідки воно прийшло? А звідки — лише Згори приходить таке слово. Чесне, просте, віще. Ніби й не чоловік писав — для когось і для чогось. Птиця, що співає, себе не слухає. Просто наповнює малий простір малою своєю радістю. І сі звуки, нібито ні для кого й ні для чого, але не є намарними, чи не так? Толстой напоумлює, що й наше життя має бути простим та красним, як співанка жайворонка».

Сковороду називав «очитаним чоловіком і некнижним любомудром. Той мислитель із сивими очима волив схоронитися від світу. Та що з того, що ти сховався? Світ і так дістане тебе. Се я спізнав і на собі… Та він стягнув високий нутряний дух. Його правилом було — ніяких правил. Кажуть, жив у дуплі дерева. Як і я. Де лиш я не жив…»

На мій подив, знав Світован і вірші. Теж давні, предивні й прегарні. Прочитав одного.

Пастуше, пастуше, люблю 'тя до душі.

А що мені болі — скажу 'ти до волі.

Чародийку маєш, радить їй не знаєш.

Тобі з нею лихо, їй з тобов не тихо.

Бивав то дідойко, мав ся хорошойко.

Вовки 'ся бояли, череду минали.

То що нам чинити?

Терпіти, терпіти. З Богом 'ся не бити.

Відтак прочитав ще один:

Бідна людино, дарма мозок сушиш,

Силу даремно ти думкою крутиш.

Мислиш даремно про те, що минуло,

Посеред річки на дні потонуло.

Дармо гадаєш про те, що на потім.

Вже написали декрет в небі злотім.

Всі отож справи пусти в Божу волю,

Зна Бог, що вмієш, а ти ріллю зорюй.

Він не знав, хто їх автори. Та хіба це важливо? «Стихи» засіялися в пам'ять, і не раз потім принагідно він читав мені з того сокровенного набутку. Пам'ять мав добру, молоду, тримав у ній тисячі словесних коштовностей. Утім, вони не виглядали для нього такими. Це була його природна, питома, жива бесіда, що нуртувала самопливом, як бігуча вода з головиці-джерела. Як пісня птаха, що співає не для себе. Слова-перли, слова-пахощі, не втомлені щоденним ужитком.

З особливою охотою говорив про Дон Кіхота. Теплів очима і кумедно, як дитина, потирав свою білу, з

1 ... 25 26 27 ... 55
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Світован. Штудії під небесним шатром», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Світован. Штудії під небесним шатром"