Читати книгу - "Осквернена клятва, Рейва Морель"

Печатка світилася — мов серце світу, що прокидається після віків забуття. Світло не сліпило — воно пульсувало м’яко, відлунюючи її дихання. Арелін зробила крок уперед, і з кожним рухом луна розходилася кам’яним колом, немов сам простір впізнавав її присутність.

У центрі — руна, вирізьблена в камені. Вона тремтіла, наповнювалась змістом, що оживав у її присутності.

— Вона тебе впізнає, — сказав Ліціан.

У його голосі не було подиву — тільки спокій, мов він знав це завжди. Його постать — наче зіткана з протиріч: риси суворі, очі — з тією глибиною, що з’являється лише після втрат. Його сила не тисла, але відчувалась, як напруга перед бурею.

Арелін простягнула руку. Світло торкнулося її пальців — тепле, мов перший промінь світанку. І в цю мить вона почула голос. Не ззовні — зсередини.

Арелін, дитя Каеліана. Носійко пам’яті. Ти прийшла не за владою — а з вибором. Ти не вимагаєш. Ти несеш.

Світло зметнулося вгору, м’якою блискавкою. Каміння здригнулося. Символи прокинулися на його поверхні, ніби відкривали очі після сну. У самому центрі з’явилася тріщина. Не як руйнація — як отвір. Переходом.

Звідти здіймався туман — сріблясто-чорний, не затьмарював світло, а зливався з ним. Печатка виявилась не печаттю. Вона була шляхом.

— Бачиш? — тихо мовила Арелін.

— Це межа, — відповів Ліціан.

Туман не чинив спротиву. Коли Арелін ступила вперед, він розступився.

Той, хто несе пам’ять. І той, хто пройшов крізь тінь. Лише разом вони можуть перейти.

— Це не тільки мій шлях, — сказала вона. — І не лише твій. Ми — два ключі в одному замку.

Ліціан стиснув її руку. Його погляд — твердий, вільний від сумнівів.

— Йдемо.

Вони ввійшли. Туман обійняв їх. Світ змінився.

Попереду — ані темряви, ані світла. Лише Осердя. Серце пам’яті. Місце, де зберігалося те, що забули навіть боги.

Тиша — глибока, як вдих перед зізнанням. Простір навколо виглядав нереальним: обриси світу були, але ніби виписані зі спогаду. Небо без сонця, але з сяйвом, що лунало від самого повітря.

Арки з білого каменю здіймалися попереду. На них — руни, що змінювалися при погляді: знайомі образи, відбитки її минулого. Постаті. Усмішки. Сльози. Її дитинство у Велорії. Голос матері. Тінь батька.

— Це не місце, — мовила вона. — Це… пам’ять.

— І вона нас не забула, — сказав Ліціан.

Раптом — видіння. Арелін у вбранні вартової. На її чолі знак: крило й розлом. Поряд — живий Каеліан. Його очі — спокійні. Погляд — гордий.

— Це те, ким ти могла стати, — озвався Ліціан. — А, може, ще станеш.

Її серце стислося. Біль і надія зустрілися, мов дві хвилі. Видіння згасло.

З глибини Осердя озвався дзвін. Один. Чистий. Як подих істини.

Перед ними розійшлася кам’яна підлога. Три шляхи. Кожен — з іншим сяйвом: сріблястий, червоний, прозорий.

— Нам доведеться пройти їх усі, — сказала Арелін.

Ліціан кивнув. В його очах блиснула тінь — згадка, що не відпускає.

— Ти готова?

— Якщо ти поруч — так.

Вони ступили на сріблястий шлях. Той, що вів крізь пам’ять.

Попереду — зала. Високий купол. Стіни з туману. І в центрі — він.

Каеліан.

У чорному одязі Вартових. Його очі — спокійні, як води озера перед бурею.

— Ти прийшла, — сказав він.

— Ти — не справжній. Це випробування, — відповіла вона твердо, але в голосі бриніло щось інше. Довге мовчання. Довге чекання.

— А пам’ять хіба не справжня?

Він підняв медальйон. Її. Материн.

— Навіть якщо світ забуде моє ім’я… ти — моя спадкоємиця.

Його рука торкнулась її — і світ змінився.

Перед нею — дівчинка. Боса. З очима, більшими за дитячу душу.

Очима, що мовчали замість неї.

— Я пам’ятаю тебе, — прошепотіла Арелін. — Ти — я.

— Ти залишила мене, — мовила дівчинка.

— Я мусила. Щоб вижити.

— Я вижила. Але саме я тримала твій біль. Я боялась, щоб ти могла бути сильною.

Арелін опустилася на коліна. Її голос упав шепотом:

— Пробач.

Дівчинка доторкнулася до її чола.

— Не ховай мене. Бо саме у вразливості — твоя сила.

Тепло. Світло. Дитя розчинилось у повітрі — і в ньому залишився медальйон.

Справжній.

На долоні Арелін спалахнула руна — цілісність.

Простір здригнувся — не від руйнування. Від зцілення.

Вона стояла поруч із Ліціаном. Він бачив це. Відчував.

— Ти змінилася, — прошепотів він. — Ніби стала… цілісною.

— Я не змінилася. Я лише згадала, ким була. І хто я тепер.

Вона підняла на нього очі. І в тому погляді вже не було тіні сумніву. Її плечі більше не були згорблені страхом — вона стояла рівно, мов вартова з легенд. Мов спадкоємиця Каеліана.

Ліціан не відвів погляду. І в тій миті між ними з’явилося щось, що не потребувало слів. Біль, який вони пройшли. Дорога, що обпікала. Довіра, вистраждана крізь мовчання.

Він торкнувся її щоки — ніжно, з тією трепетною обережністю, яку можуть дозволити собі лише ті, хто знає, скільки варта близькість. Його дотик був не вимогою, а зізнанням.

— Ти — моя істина, Арелін. Не тому, що світ так сказав. А тому, що я обрав тебе ще до того, як ти дізналася, хто ти.

Її дихання стало глибшим. Плечі здригнулися — не від страху, від зворушення.

— І я обрала тебе… Ще тоді, коли лише тінь твого погляду змушувала мене затамувати подих.

Її пальці знайшли його долоню. І в тому стисканні — було більше ніж у тисячі обіймів. Вони стояли на межі пам’яті й майбуття. І в цій миті були ближчими, ніж будь-коли.

Не було пристрасті, зродженої поривом. Була ніжність, зрощена болем і вибором. І саме тому — справжня.

Ліціан схилився ближче, його губи торкнулися її чола.

— Після всього, що ми пережили… я більше не боюсь.

— Бо тепер ми — разом, — шепнула вона.

Осердя знову озвалося дзвоном. Але цього разу — не для того, щоб випробувати. А щоб відкрити новий шлях.

Перед ними розкрився прохід — із світла, сплетеного з тінню. Врата, крізь які могли пройти лише ті, хто зцілив не лише силу — а й серце.